Дон Жуан, театр ім. Лесі Українки, театр Сейнт Джеймс. (переклад)

Незважаючи на перенасичення з символікою, актори в українській класиці перевищили всі очікування.

Про якого ж Дон Жуана мова - породження Тірсо Де Моліни, Мольєра чи Пушкіна? Жодного з вище перелічених. Якщо ви не фахівець з української культури, ви точно не чули про Лесю Українку, Ларису Косач-Квітку народжену у 1871 у сім’ї батька-націоналіста (можливо ще й напівбілоруса) та  матері, чию справу боротьби за жіночі права вона продовжила.

Її Дон Жуан+ був написаний у 1912 році - за рік до смерті автора від туберкульозу та став визначальною п’єсою, яку режисер Костянтин Хохлов поставив у 1938 році, аби принести українську драму у репертуар провідного київського театру. Ім’я театру з часом було змінено з Київського державного театру російської драми на Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки (повна назва).  Саме ця трупа привезла до лондонського Сейнт Джеймсу масштабні гастролі,  під час яких представляла дві п’єси радше про, ніж за Чеховим та постановку п’єси Тургенєва. І хоча я б волів побачити перші три вистави, я щасливий з того, що мав нагоду переглянути останню з запропонованих театром.

Вистава варта перегляду завдяки серйозності та глибині виконаної роботі, що включає й відмінний ансамбль акторів і підхід самої Українки до легендарної фігури. Віддана своїм феміністичним ідеалам, вона перетворює Донну Анну на сильну фігуру, жінку, що прагне влади – яку отримує разом із статусом дружини Командора (читайте Комендаторе, якщо вам більше до вподоби термінологія Моцарта) -  не дочки – зверніть увагу, що версія Українки наслідує версію Пушкіна – та пристрасті з корханцем-вигнанцем, якому бракує того, що досвідчений режисер Михайло Резнікович називає цільною особистістю, і через те представляється нам здебільшого слабкішою фігурою. Власне тому, що головна героїня коливається між двома бажаннями протягом практично усієї п’єси, неминуче вбивство, яке розпочинає перші хвилини опери Моцарта, тут відбувається у самому фіналі вистави, яка, як і усі попередні, йшла без антракту одну годину та сорок хвилин.

Але у виставі немає нічого від імпульсивної драми. За стилем, ця постановка - щось середнє між двома недавно завітавшими до Лондона російськими гастролерами – набагато більш захоплююча, ніж незбагнений манеризм трьох постановок театру ім. Вахтангова, але й не настільки гладка, як Чехов Андрія Кончаловського та державного академічного театру Моссовєта (однак порівняння з реалізмом, у даному випадку, напевно, не зовсім доречне). На сцені – сценографія якої детально розроблена Марією Левицькою та яка на початку виглядає більш як злидарське лігвище відьми десь в Тінтагелі чи Гластонбері, але з часом відкриває зваблюючу веласкесианську перспективу – на заваді акторів часто виникає невиразний символізм, який погрожує придушити їх красномовні промови: перекидуючись величезними шаховими фігурами або віддаючи увагу глядача німій дівчини у білому, яка імітує гру на скрипці (у супроводі несамовитого ряду несамовитого концерту Grosso № 1 Шнітке). Принаймні усі ці символи упорядковані і безглуздо не загромаджують сцену. Так само, як і у Вахтанговській постановці, музичний супровід практично безперервний, іноді відволікає від красномовних промов, але, коли акторам доводиться рухатись і танцювати під нього, вони роблять це з рішучістю та фізичною справністю.

Багато залишається незрозумілим, більше за все, чому головні герої повторюють свої ідеї fixe по телефону, який поставлено на передньому плані перед каналом з водою, що обрамляє контури основної сцени. Я й досі не збагну, що відбувається у самому кінці: зрозуміло, що Командор так само, як і Камінний господар, повертається, але чи помирають Анна та Жуан (який не опиняється у пеклі)? Однак, велика напруга передається від збудженої Анни у виконанні Наталі Долі, мужнього та харизматичного Жуана у виконанні Євгена Авдеєнка та витісненої Долорес Ольги Кульчицької. Як і головна пара коханців, Командор Володимира Ращука  (зображений поряд з Долею) сповнений енергії і молодий -  ключовий момент настає, коли у контрасті з їхніми сучасними костюмами, гості на його прийомі виглядають закостінілими фігурами, зодягнутими в одяг часів Філіпа ІІ на картинах Веласкеса, що виконують декілька танців смерті, проходячи головну сцену наскрізь та постійно підсилюючи головну дію танцювальними номерами, дуже вдало поставленими Аллою Рубіною.                                                                             

Резнікович, якому  зараз 77, і який, напевне, є рушійною силою українського театру,   чітко промовляє свою основну ідею про постійний конфлікт між традицією честі і статусу з одного боку та імпульсивністю молодості з іншого. Я б дуже хотів почути прекрасні промови без чудового англійського озвучення у моєму навушнику, однак це набагато краще, ніж неадекватні короткі описи, що використовувались під час фестивалю «Глоуб до Глоуба»: якщо субтитрування занадто дороге, це другий ліпший варіант, який повернув мене у часи, коли у національному кінотеатрі №3, аби не перевантажувати екран субтитрами, тобі видавали навушник.

Я перепрошую, що агітую за цей чудовий ансамбль  - 24 актори, усі досконалі у дії – вже наприкінці їхніх гастролей у задушевних околицях театру Сейнт Джеймс, який практично повністю заповнений, в основному уважними молодими українцями, але давайте надихнемо цей театр  повернутися. Чим більше ми дізнаватимемося про українську культуру, тим більше в нас шансів зрозуміти корінь проблем цієї неспокійної, але відважної, юної демократії. Київ кличе.