Шлях до Національного театру імені Лесі Українки, у якому Анна Наталушко служить майже двадцять років, був довгим і звивистим. Незважаючи на те, що акторської майстерності вона навчалася в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, першим театром учорашньої студентки став Новосибірський театр «Красный факел». Саме туди її запросив нинішній художній керівник Російської драми Михайло Резнікович. А першою серйозною роботою акторки була роль Лізи у виставі «Дворянське гніздо» за романом Івана Тургенєва, після якої до Анни Наталушко приходять слава, успіх і визнання.
Невдовзі Лізу з «Дворянського гнізда» актриса зіграла вже на сцені Большого драматичного театру імені Г. Товстоногова. Тут її партнерами були уславлені Зінаїда Шарко, Валерій Івченко… Про цю роботу в книзі «Театр часів» режисер-постановник вистави Михайло Резнікович писав: «Аня Наталушко була дивовижною Лізою. Крихкість. Незахищеність. Чистота. Відкритість і закритість водночас. Душевна сила. Погляд, коли один Господь знає, про що вона думає. Беззахисність. І віра. Трагізм дівчини. Трагізм жінки. Трагізм особистості. Їй так хотілося любити. І її так хотілося любити…». Однак, як це часто буває у казкових сюжетах, після успіху потягнулися роки очікування ролей і режисера, який би розумів і допомагав творчому зростанню…
Згодом актриса повернулася до Києва й прийшла до очолюваного Михайлом Резніковичем Національного театру російської драми імені Лесі Українки. Дебютною роллю Наталушко на його сцені стала Вірочка в спектаклі «Осінні скрипки» Іллі Сургучова. У цій виставі вона стає партнеркою славетної Валерії Заклунної. Глядачі одразу звернули увагу на молоду ліричну актрису. Наївність і чистота Вірочки, її світлі, сильні почуття були настільки переконливими, що, здавалося, наповнювали собою все навколо. Вона звучала, як «весняна скрипка», в дуеті з «осінньою скрипкою» – Валерією Заклунною…
За своїми зовнішніми і внутрішніми рисами Анна Наталушко ніби створена для класики, і режисери це завжди помічали. Так, Аркадій Кац запрошує її у виставу за п’єсою Олександра Островського «Вовки та вівці», де вона зіграла зовсім інший характер – «бідну дівчину» Глафіру, цинічну й водночас наївну провінціалку з претензією на столичний шик. Згодом у цього самого режисера Наталушко зіграє Анну Павлівну, дружину чиновника вищого рангу («Тепленьке місце» Олександра Островського). У спектаклі актриса створила світлий образ «пташки в клітці», яка жадає щастя і свободи.
А далі – ролі, ролі… Різноманітні образи жінок екстравагантних і поміркованих, глибоко нещасних і таких, що радіють кожній миті життя. Один зі знакових – дружина Майстра в спектаклі «Дон Кіхот. 1938 рік» за Михайлом Булгаковим і Сервантесом. Цей образ виник у сценічній редакції Театру імені Лесі Українки, де Майстер – утілення самого Булгакова. Актриса в цій виставі – не стільки дружина Михайла Афанасійовича, як узагальнений образ люблячої, вірної, відданої подруги життя Майстра. Ця роль так і позначена – Вона.
У виставі «Сто п’ята сторінка про кохання» за мотивами повісті Всеволода Петрова Наталушко зіграла зовсім протилежний образ. Це теж узагальнений характер жінки, але жінки невірної, яка під час війни, коли було найважче, покинула свого чоловіка...
Зовсім несподівана Анна Наталушко у виставі «Прощальне танго» Альдо Ніколаї, де грає ексцентричну домробітницю Фоку. Постійно конфліктуючи з господинею, вона по-своєму її любить і жаліє. Актриса легко доєдналася до «Бабиного літа» Айвона Менчелла в ролі Мілдред, зберігши малюнок вистави, але не втративши при цьому власну індивідуальність. Цікаве трактування її образу міс Віллі в спектаклі «Дивна місіс Севідж» Джона Патріка…
Останні роботи Анни Наталушко ще раз доводять давно відому істину про те, що амплуа – поняття умовне. Особливо для актриси, талант якої підкріплений досвідом і величезним бажанням долати нові творчі вершини.
