На Новій сцені Театру імені Лесі Українки – чергова прем’єра.
«Антігону» Жана Ануя Олег Нікітін поставив зі студентами-четвертокурсниками Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Художній керівник курсу та вистави – Михайло Резнікович. У головних ролях – Ілля Пономаренко та Марія Агапітова.
Із навчальної сцени – на професійну
Спочатку ця постановка здавалася не просто ризиком – ризиком подвійним. По-перше, жанр трагедії часто непідйомний навіть для досвідчених артистів. По-друге, до найгострішого конфлікту, описаного драматургом, до смертельної сутички двох справедливих правд треба ще дорости – не тільки в акторському, а й у життєвому досвіді. Однак прем’єра, зіграна в Навчальному театрі восени, мала успіх, і студентів запросили на професійну сцену.
Що з того, що турбувало автора давньогрецької трагедії Софокла два з половиною тисячоліття тому і хвилювало Ануя, який звернувся до того самого сюжету в роки Другої світової війни, резонує сьогодні? На чиєму боці молодь? Що вона декларує світові?
На перший погляд, відповідь очевидна. Вийшовши на сцену, молоді люди (поки ще учасники Хору), виступають як обвинувачі «системи», яка покарала незгодного. Вони по-юнацькому різкі, конфліктні й непримиренні. У пролозі кожен із них – Антігона.
Студенти в усі часи – найпалкіші учасники революцій і призвідники бунтів. Нікому з них ще не довелося побувати в шкурі царя Креона. Ніхто з них ще до ладу не стикався з тягарем відповідальності за інші життя. Але в центрі сцени – піраміда, яка веде до трону. І сидить на ньому «самотній, як і всякий, що зійшов на вершину»...
Іллі Пономаренку дісталася архіскладна роль – царя, який не прагнув влади. Він поклав на себе цей хрест лише тому, що племінники – Етеокл і Полінік – у боротьбі за трон довели місто до повної розрухи і вбили один одного. Політика – річ жорстока: щоб навести в державі хоч якийсь порядок, Креон оголошує одного із загиблих братів героєм, другого ж забороняє проводжати в останню путь під страхом смертної кари.
Піти проти влади заради порятунку душі Полініка наважиться лише «маленька-худенька» Антігона. Поховати брата і померти – ось її місія. Місія Креона – дотриматися закону, виконати свій же наказ – стратити злочинницю, незважаючи на родинні зв’язки. В «Антігоні» не на життя, а на смерть борг державний стикається з боргом загальнолюдським.
Атмосфера на сцені моторошна. Музика немов лунає з потойбічного світу. Позбавлений ознак інтер’єру, зяючий порожнечею простір – усе тут дихає безвихіддю. Антігона у виконанні Марії Агапітової відгороджена від суспільства, немов заживо похована. Мовчазна, замкнена, занурена в себе. Смиренна й покірна долі, вона не шукає порятунку.
Беззахисність і тендітність героїні підкреслюється різким контрастом із навколишнім світом підлабузників і боягузів, угодовців і конформістів.
«Адвокати» своїх героїв
Трійцею раболіпних, безпринципних, улесливих і догідливих вартових (Гліб Суряга, Микита Стерліков і Дмитро Симоненко) управляє страх. Рятуючи власну шкуру, вони готові «здати» не тільки Антігону, а й один одного.
Годувальниця (Аліна Зевакова) не так бореться за підопічну, скільки боїться несхвалення покійної цариці на «тому світі». Наречений Гемон (Андрій Журавський), очевидно, дорожить коханою, але підозріло швидко здається. На тлі рішучої й безкомпромісної Антігони він здається інфантильним, безхребетним.
Розважлива красуня Ісмена, сестра героїні (Олена Вечірко), відмовляється ховати Полініка, боячись розправи царя, фізичного болю. І, чесно кажучи, коли актриса – ефектна, молода і здорова дівчина – у страшних подробицях малює перспективу страти, засуджувати її вибір неможливо. Адже Ісмена в чомусь має рацію: брата не повернути, то чи варто жертвувати своїм життям заради принципу? Тут уперше голос розуму на тлі абстрактного героїчного пафосу на мить здасться не настільки вже й егоїстичним...
Але ще довго глядач, заколисаний найпростішим розподілом сил – кат і жертва, – буде щиро обурюватися принциповістю Креона і співчувати відчайдушності Антігони. Аж до ключового діалогу головних героїв.
Одна з найважливіших переваг цієї п’єси (як і будь-якого іншого класичного твору) – варіативність смислів. При одному й тому самому тексті – величиною постійною – у різних постановках «перемогти», тобто, здобути підтримку залу, може як Антігона, так і Креон. На такому матеріалі особливо чітко видно, як багато залежить від виконавців, від того, хто з них виявиться переконливішим, хто на глядацькому «суді» й, виступаючи «адвокатом», зуміє виправдати свого героя.
Персонаж Іллі Пономаренка зовсім не лиходій. У ньому проглядається ціла низка виняткових людських рис. Вони зафарбовують Креона в м’які напівтони. Це мудрий, гуманний, совісний, а головне – чесний правитель, впевнений у тому, що видавши закон, він першим зобов’язаний його виконувати. Люблячий батько і уважний чоловік, турботливий дядько...
Він по-батьківськи садить непокірну племінницю на коліна, не наказує, а вмовляє її відступитися від свого наміру, запевняє в безглуздості такої жертви. Парадокс у тому, що, будучи в цій сутичці головним ворогом Антігони, Креон більше за інших жадає її врятувати.
Де межа принциповості й компромісу?
Полініка й Етеокла, про яких лише згадують у п’єсі, постановники виводять на сцену. Так наочно Креон демонструє Антігоні мерзенний зворотний бік політики. Олександр Соколенко та Євген Щербань грають покидьків, для яких немає нічого святого.
Вони то б’ються за м’яч – тут символ влади, то відпускають зневажливі й цинічні репліки, п’ють із пляшки, грають у карти, свистять і безцеремонно втручаються в діалоги, то безмовно спостерігають за подіями, але самою своєю присутністю створюють драматичне напруження. Етеокл демонстративно-нахабно поїдає яблуко, дивлячись, як сестра рве останні зв’язки з життям, Полінік супроводжує зухвалими посмішками все, що відбувається на сцені...
Креон терпляче доводить свою правоту, і завдяки переконливості поступово домагається розуміння з боку глядачів. Хтось повинен зупинити свавілля, хтось повинен виконувати «брудну роботу». Хтось повинен видавати нехай жорсткі, але закони.
Антігона ж лише несамовито повторює своє безкомпромісне «ні», і в якийсь момент її рішучість обертається просто впертістю, сліпим юнацьким максималізмом, що межує з егоїзмом.
Вона не чує Креона. Чи не хоче чути. «Я тут не для того, щоб розуміти. Я тут для того, щоб відповісти вам “ні” – і померти». Небажання розуміти, неготовність замислитися про наслідки, нездатність прорахувати, чим обернеться героїчний вчинок для інших, – підвели Антігону.
Вистава театру виправдовує Креона. У фіналі Хор вже не настільки категоричний. Антігона, як і належить героїні трагедії, виконала свій обов’язок. Але його виконав і цар. Він не змилосердився над Антігоною, та кого пощадила вона? Усе залишилося, як раніше: Полінік не похований, цар продовжує панувати... Виходить, ціна подвигу Антігони – низка безглуздих смертей?
Вистава змушує замислитися про багато речей. Що таке борг? Яка сила закону – державного і морального? Де межа принциповості й компромісу? До яких наслідків може призвести бунт? А головне – наскільки «безглуздим і нещадним» він часом буває.
«Антігона» в Театрі імені Лесі Українки – 17 лютого
Фото Ірини СОМОВОЇ
