На новій сцені Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Антігона» трагедії Жана Ануя. Режисер-постановник – Олег Нікітін, а ролі виконують студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (курс професора Михайла Резніковича).
«Я зі сподіванням очікую прем’єру «Антігони», тому що вперше за багато років ми на сцені представляємо справжню трагедію. тобто – той жанр, який сьогодні надзвичайно рідко затребуваний. П’єсу Жан Ануй написав у 1942 році, під час окупація нацистами Парижа. І та гостра людська проблема, яка «заквашена» на античному сюжеті, сьогодні мені здається не менш важливою, не меш сучасною. Проблема того, настільки далеко людина може піти на компроміс з своєю совістю. Це головна проблема, котра сьогодні існує не лише в нашій країні, і навіть не лише у нашій півкулі.
Мені імпонує те, що молоді актори, практично ще студенти, щиро заразилися цією п’єсою.
І друге, що мене штовхнуло на те, щоб перевести постановку цієї п’єси з Театрального університету до нашого театру, - це, як не дивно, найсвіжіша публікація Даниїла Олександровича Граніна, якого я дуже добре знаю. Тому що Д. Гранін на сьогодні (чесно, як ніхто інший з російських письменників) піднімає саме проблему людської совісті.
Тому будемо сподіватися, що глядачі сприймуть цю виставу і що артисти її достойно зіграють», - розповів напередодні прем’єри художній керівник театру, народний артист України Михайло Резнікович.
Напевне французький драматург ХХ століття, Жан Ануй, невипадково звернуся до переробки великої трагедії Софокла «Антігона». Твір, який письменник дуже любив і навіть знав напам’ять, саме під час війни став справжнім відкриттям. Жан Ануй прийшов до рішенням переосмислити, переписати цей твір у контексті світової драматургічної діяльності. Для письменника, який жив у часи німецької окупації, образ Антігони стає і втіленням вищої моральності, і символом боротьби з деспотизмом.
У своїй трагедії Жан Ануй порушує питання справжньої свободи. Адже саме боротьба за вічні моральні принципи і робить людину вільною. Така свобода різко протиставляється уявній свободі Креонта. Цього тирана переслідує постійний страх, і в цьому страхові він самотній.
Вистава лише народилася, тому ще важко робити остаточні висновки з побаченого. Проте вже перші покази справили приємне враження. На сцені ми бачимо молодих, талановитих і харазматичних акторів. Спогади від трагедії напевне залишаться на довго у пам’яті багатьох глядачів. Не дивлячись на те, що одяг в акторів сучасний, а декорації мінімальні, свідомість допомагає домалювати елементи, яких не вистачає. Виконавці головних та другорядних ролей створюють атмосферу, що допомагає уявно перенестися до давньої Греції.
Особливо запам’ятовуються у виставі Ілля Пономаренко (роль Креона) та Марія Агапітова (Антігона). Також цікаві образи створені Альоною Вечірко (Ісмена), Андрієм Журавським (Гемон), Аліною Зеваковою (Годувальниця), Олександром Соколенком (Полінік) та Євгеном Щербанем (Етеокл). Напевне ці молоді актори і є майбутнім українського театру.
Творці вистави наприкінці не поставили крапки. Очевидно, ця трагедія буде вічним символом конфлікту старого і нового, земної мудрості Креона і безумного пориву, героїчних устремлінь юної Антігони. Отож, глядач не отримує відповіді, що таке добре, а що погано. Його не змушують бути на чиємусь боці і не нав’язують якоїсь моралі. І відповіді на непрості запитання, які виникають під час перегляду, кожному доводиться шукати самому.
