Преса

«Майстер»-клас

Національний театр імені Лесі Українки активно розгорнув проєкт «Ми з України. Сценічні читання», що передбачає лабораторну форму сценічної роботи з українською драматургією.

 

Нещодавно театр познайомив  аудиторію з текстом молодої української драматургині Марини Смілянець «Майстер», історією про конфлікт та діалог двох творчих поколінь. Старше покоління у цій п’єсі представляє визнаний майстер кіномистецтва Костянтин Костянтинович, що втік подалі від столичної кіносуєти в глухе українське село, аби побути наодинці з Природою, Богом і своїми спогадами про справжню творчість. Нове покоління кінобізнесу – молодик на ймення Макс, він розшукує у сільській глухомані майстра, щоб повернути його у велике кіно. Бо під його ім’я продюсери гарантують бюджет на новий кінопроєкт. Розмова-дуель майстра та молодика і складає емоційно-психологічну партиту п’єси Марини Смілянець, історії з таємницями минулого і скелетами у шафах кожного персонажа.

Режисер Дмитро Морозов запросив до роботи над сценічними читаннями «Майстра» Олега Замятіна (Костянтин Костянтинович), Михайла Ганєва (Макс), Єлизавету Роєнко (Аліна), Марію Агапітову (Кіт). Чи народиться згодом нова вистава – покаже майбутнє. А наразі спеціально для «Театрально-концертного Києва» три учасники проєкту – режисер та двоє його акторів – дали свої коментарі на тему театру у контексті російсько-української війни.

Редакція запропонувала відповісти на такі запитання: а) як змінилося життя творче і життя взагалі після 24 лютого 2022 року,  дня повномасштабного вторгнення РФ в Україну, б) яких п’єс нині чекає український театр, усвідомлюючи зміну суспільної парадигми, в) яким може бути наш театр після Перемоги, імовірний вектор його розвитку?

Дмитро Морозов, режисер Національного театру імені Лесі Українки,   театральну освіту здобув у Київському університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, учень театральної майстерні М. Ю. Резніковича, постановник вистав «Серце боксера» , «Дамський кравець» ,  «Ненормальна». П’єсу Марини Смілянець  «Майстер» прочитав ще декілька років тому і лише зараз приступив до роботи над текстом у межах сченічних читань.

  • 24 лютого 2022 року моє життя розділилося на «до» та «після», – розповідає Дмитро Морозов. – До сьогодні я ще не можу остаточно усвідомити, яким чином  це змінило мій світ. Бо такі зміни ще тривають.  Чітко розумію,  що події після 24 лютого призвели до тектонічних зсувів у моєму світогляді  та в загостреному сприйнятті дійсності. Можливо, ,  як митець,  я зробив певний крок уперед. Бо особисто відчув що таке «смерть за твоїм вікном». Тепер знаю це особисто. Інакше бачу навколишній світ і життя людей.  До 24 лютого я не вірив, що подібний жах може трапитися,  а тепер вірю в те, що Украіна переможе і все подолає. Так, бачив дим, чув вибухи за вікном,  іноді в думках навіть готувався померти. Правда, це все не йде  ні в які порівняння  з тим, через що пройшли мешканці Бучі, Ірпеня,  Бородянки, я вже навіть не кажу про Маріуполь…У вересні минулого року, до речі, ми грали у Маріупольському театрі виставу «Ігри на задньому подвір’ї», бачили красиве місто, купалися в Азовському морі, на площі біля театру я годував голубів, які сідали прямо до рук. Тепер там  жах, руїни…

П’єса «Майстер», яку 20 травня ми презентували для глядача у Театрі Лесі Українки наче й  не має прямого відношення до війни. За сюжетом. Але для мене така дотичніть є. Я дружу з художницею Маріупольського театру Анною Аппельт, вона до тепер залишається у Маріуполі. Ми якраз і працювали з нею над задумом вистави «Майстер». Зараз нема її театру, нема її міста… Як це усвідомити? Можливо, зможу сформулювати  цепісля перемоги….

Бажання написати власний  драматургічний текст про те, що болить, виникає постійно, але я не драматург. Тому, коли життя зіштовхує з талановитим автором – це велика удача. Один з таких авторів – Марина Смілянець. На мою думку, для художнього твору важлива мета. Заради чого і про що пише автор? Якщо автор лише ілюструє те, що відбувається навколо – це не драматургія. Оскар Уайлд казав: «Шлях парадоксів – шлях істини». Якщо, наприклад, автор хоче викликати ненависть до війни, то можливо йому і не слід писати безпосередньо про те, «як бійці підірвали танк»…  Бути драматургом – складно, тому хороших драматургів – небагато. Я щиро бажаю сучасним драматургам гостріше відчувати парадокси  життя.

Важко сказати як після перемоги зміниться мистецтво. Напевно, мистецтву доведеться лікувати рани, доведеться намагатися зменшувати градус ненависті. Можливо, матимемо, як у Ремарка, своє «втрачене покоління». І мистецтво зможе йому допомагати…

Михайло Ганєв, з 2021 року – актор Київського Національного театру імені Лесі Украінки, навчався в Київському університеті театру, кіно та телебачення імені Карпенка Карого (курс Є. Гулякіноі), на сьогодні  його робота в кіно налічує вісім кінопроєктків,  а в межах проєкту театру «Ми з України. Сценічні читання» Ганєв виявився серед найактивніших акторів, що постійно задіяні у сценічних читаннях. У «Майстрі» Михайло  працював над образом Макса, представника нового кінопокоління, що має свої прагматичні цінності, але прагне і високих духовних ідеалів.

  • Перші два тижні після повномасштабного вторгнення росії в Україну я відразу не міг знайти слів, аби зрозуміти свої відчуття, – зізнається Михайло. – Навіть волонтерська діяльність, з відчуттям того, що робиш корисну справу, не змогла відразу замінити чіткого розуміння майбутнього, бо внутрішній ресурс енергії у тебе ніби вичерпано. Але сила мистецтва та усвідомлення потреби її для глядача, аби перелаштуватися, на певний час «переключитися», очиститися, хоча б трохи, але змінили ситуацію. Нині є повна переоцінка цінностей: для чого зараз мистецтво? Наразі «діалог» між глядачем і сценічним майданчиком набув шаленої енергетичної сили, бо  є максимальна потреба одне в одному! Все стало  і болючішим, і масштабнішим.

Як актор чекаю сьогодні від нової української  драматургії  легкості та правди. Не легковажності, а саме легкого подиху, який дає тільки натхнення, коли драматург пише про те, що любить і знає. Театр завжди чекає Правди в людських емоціях, переживання, в діях та вчинках, які написані автором. А з приводу бажання писати власну п’єсу? Ще Сковорода казав: «Кожен грає ту роль, на яку його поставили». Я думаю, це дуже правильно.

Знаєте, мрія мого життя, щоб українська культура стала популярна в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що матиму можливість, як актор, сприяти цьому. «Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є найкращою нагородою для акторів» – це слова великого  Богдана Сильвесторовича Ступки. Я їх повністю розділяю, бо це і моя мрія також. Український театр, мабуть, найчесніший театр в світі, бо  йде від щирих потреб глядача. Правила гри в театрі, звісно, змінилися, змінюються і будуть змінюватись, головне, щоб потреба «лікувати серця» в театрі була незмінною. Наразі мене цікавить п’єса німецького автора Петера Вайса «Дізнання», і, гадаю, докладу зусиль, аби ця п’єса згодом була реалізована в нашій країні. Дякую за цікавість до нашого проєкту «Майстер»!

Олег Замятін, народний артист України,  з 1993 року актор Київського театру імені Лесі Українки, грав у виставах за п’єсами  Шекспіра, Міллера, Островського, Горіна, Вільямса, Арцибашева, Губача. Особливий успіх нещодавно випав на долю актора в ролі Міллера у виставі «Фальшива нота» за п’єсою Д. Картона у постановці М. Ю. Резніковича. У «Майстрі»  Олег грає головну роль, легенду кіно Костянтина Костянтиновича. Авторка п’єси Марина Смілянець каже, що саме таким і уявляла свого героя.

  • 24 лютого я прокинувся близько п’ятої ранку після першого далекого вибуху, – розповідає Олег Замятін. – Майже відразу почув дзижчання ракети над будинком… Перша моя думка була, що зараз пролунає вибух, але він стався трохи пізніше, бо влучання було в Броварах, які зовсім поруч від мене. Вибух видався досить потужним. Думаю, будь-яка людина стає іншою після цього розділу війною – «до» і «після». Спочатку спустошення і небажання повірити в усе, що відбувається. А потім – бажання щось робити, бути корисним .

У всі часи в найскладніші моменти історії для театру на ставав надзвичайно відповідальний час. Власне, й місія театру – лікувати душі, підтримувати бойовий дух, втішати, підбадьорювати.

Я не думаю, що якісь конкретні автори згодом можуть бути більше, або менше популярні. Питання в тому, що закладе режисер у майбутню постановку. Скажімо, чи могла би бути актуальною зараз п’єса Лопе де Веги «Овече джерело» ( «Фуенте Овехуна»), написана у 1613 році? Питання…

Щодо себе, то  я хотів би грати, грати і грати, доки вистачить сил…

Підготував Олег Вергеліс

Театрально-концертний Київ, 23 ТРАВНЯ, 2022

Посилання:

Коментарі:

Нема коментарів

Коментувати

Перед тим як написати коментар, ознайомтесь з правилами сайту.
Увага! Коментарі незареєстрованих користувачів будуть розміщуватися на сайті після перевірки адміністратором.

protect
go_up