Ольга ГАВРИЛЮК: «Я не обирала професію — це моя доля!»

— Розкажіть будь-ласка про передісторію цієї постановки.

— У перші місяці повномасштабної війни у нас з’явився проєкт-читання «Ми з України». Ми обирали українську драматургію та прозу і кожного тижня читали та грали у театрі у присутності глядача.

У пошуках матеріалу я натрапила на твір «Для домашнього огнища». Це повість, але сам Франко позиціонував її як роман. Мене зацікавила і сама історія, і те, як саме Франко її розгорнув. Теми, що підняв Іван Якович зараз для нас дуже актуальні. Вони пов’язані з війною, життям людей під час війни, з їхнім болем, з прийняттям доленосних рішень.

Я запропонувала керівництву театру не просто прочитати цей твір, а зробити з нього повноцінну виставу. Мною була написана інсценівка і за півроку ми створили цю виставу.

— Зазвичай зараз на постановку вистави йде менше часу.

— Це дуже об’ємний і серйозний твір. Була проведена велика робота з художником, композитором, акторами. У виставі досить багато дійових осіб, подій, місць дії. Там дуже серйозні теми, які треба було розкрити, осмислити і зіграти. За таким твором швидко виставу не зробиш, це справжня світова література. Вона потребує до себе серйозного ставлення.

Репетиційний процес проходив творчо. Для нас сьогодні кожна година, кожна хвилина мають значення. Ми дуже уважно ставилися одне до одного, до самого матеріалу, до того, що ми робимо, що ми граємо. Відповідальність за те, що ми робимо і як робимо була постійною.

У мирний час ми могли б працювати і повільніше. Але зараз розуміємо, що якщо ми не зробимо цього сьогодні, то завтра вже може і не бути.

—Кілька слів про виконавців головних ролей.

— Ольга Гришина (Анеля) раніше працювала у нашому театрі, але відтоді минуло десь дванадцять років. Багато хто її знає як кінодіву. А я її пам’ятаю, як хорошу драматичну актрису. Ім’я головної героїні Анеля у перекладі означає Ангел. Саме така в Ольги зовнішність. Але, водночас, вона має дуже сильний, дуже потужний характер і волю. У цій ролі вона виявила драматичний, навіть трагічний дар, пов’язала здавалося б несумісні речі.

Кирило Парастаєв (Антін) нещодавно працює в нашому театрі. Думаю, що це дуже важлива для нього роль. Тут він зробив багато кроків на шляху до акторської майстерності. Це роль на рівні Отелло, на рівні інших серйозних акторських робіт. І саме робота над такими ролями робить з актора професіонала і митця. На шляху до ролі Антіна Кирило зробив, як мені здається, серйозні успіхи. Загалом ми прагнули, аби рівень акторської майстерності відповідав рівню літератури.

Загалом всі задіяні у виставі актори дуже творчо ставилися до репетиційного процесу. У ролі Юлії — Ірина Новак і Любов Тищенко, Редліха — Станіслав Бобко і Олексій Поліщук, Гірша — Євген Овчаров і Володимир Осадчий, Шимонової — Олександра Єна і Олена Стефанська та багато інших. До кожного характеру ми підходили особисто і виявляли ті фарби та змісти, які б найбільш повноцінно та точно відображали людське життя у певних умах та обставинах.

Сценографія (сценографія та костюми Костянтина Кравця), як на мене, сучасна, на рівні європейського театру. В самому творі дуже багато місць, де відбуваються події. Нам вдалося все це поєднати в єдиному просторі. Завдяки музиці і сценографії прагнули передати відчуття атмосфери Львова кінця ХІХ століття. А костюми намагалися зробити так, аби вони відповідали характерам героїв Франка.

Прем’єра — це тільки початок. Нам дуже приємно, що глядач тепло сприйняв виставу. Ми відчули зворотній зв'язок, зацікавленість.

Це кримінальна драма. Тут є інтрига, яка існує з самого початку і майже до кінця не розкривається сама суть історії. Але глядач не лише спостерігає за подіями. Тут є внутрішня боротьба героїв зі своїми пристрастями, стеріотипами, боротьба за кохання і за своє «домашнє огнище»… Це дуже складна історія з відсутністю буквальної оцінки, що є добре і що є погано. Як часто в нашому житті «добрими намірами вимощена дорога до пекла»…

Ми повністю зберегли автентичність франкового тексту. Він складний, але саме цим і цікавий. Ми з інтересом розгадували і досліджували цей твір. Думаю, що глядач також.

— Чому Ви обрали шлях режисера?

— Я не обирала професію, це доля. Клянуся. (Усміхається). Мабуть це єдина професія, яка мені настільки цікава. Вона сублімує в собі всі професії, які тільки можна уявити. У цій професії немає дна, ти не зможеш в ній ніколи зупинитися. Тут немає крапки, коли ти бачиш, що все зрозумів і все вмієш. Це завжди щось нове, щось невідоме для тебе. Завжди є куди рухатися, є що відкривати для себе, для глядача, для світу, для мистецтва. В ній весь Всесвіт!

Завжди з приємністю згадую роки навчання — це найкращі роки життя. Вони дали мені широке сприйняття світу. Я навчалася на режисурі музичного театру, режисурі драми. Познайомилася з майстрами мистецтва, які відкрили для мене театр, музику, живопис. Дуже вдячна всім, кого зустріла на своєму життєвому шляху. Пам’ятаю кожного вчителя, кожен урок засвоєний мною. Кожен з них існує у всіх моїх виставах. По перше, це був, безумовно, мій майстер Михайло Резнікович. Мені дуже щастило в житті, в інституті і поза ним на педагогів. Їх було дуже багато, але не хочу перераховувати, бо це займе багато часу і боюся когось забути і тим самим образити.

— А як потрапили до Театру Лесі Українки?

— Це теж доля. Тодішній очільник Михайло Резнікович запропонував працювати в театрі. За що йому дуже вдячна. Це мій дім, це моя доля, це моє серце, це моя любов. Вважаю це подарунком долі.

З вистави «Олександр Вертинський. Бал Господній» все для мене почалося в цьому театрі. Вистава пройшла більше 500 разів. Після такого старту можна було рухатися далі. Вважаю, що це була вдала робота і я можу пишатися нею.

—Вже минуло не одне десятиліття від написання «Варшавської мелодії». Змінюються часи, епохи, а п’єса залишається популярною. Чому?

— Тут порушуються вічні питання, які всіх нас хвилюють. Незважаючи на трагічні події, які відбуваються у житті, залишаються мрії, залишається стрижень, завдяки якому ми існуємо в цьому світі. Залишається кохання, любов у широкому розумінні цього слова, такі актуальні питання як людина і світ, людина і суспільство, взаємодія між людьми, шлях людини до своїх мрій, реалізація людини. Це ті питання, які постають перед нами протягом життя. Ми все рівно прагнемо цього, ми йдемо до цього. Ми хочемо щастя, а в кожного воно своє.

— Багатьом глядачам запам’яталася Ваша вистава «Лавка».

— На жаль вона зараз не йде, бо від нас у цьому році пішла головна героїня Ольга Когут. Я вважаю її видатною актрисою і неповторною особистістю. Ця вистава для мене дуже дорога. Теми які пов’язані з коханням, долею жінки, самотністю людини завжди мене хвилюють.

Ми завжди самотні, навіть якщо знаходимося у суспільстві і в нас є сім’я. У цій виставі це було щиро зіграно. Вона назавжди залишиться в моєму серці і, як мені здається, у серці нашого театру.

— Досить незвичною є ще одна Ваша режисерська робота — «Що трапилося в зоопарку».

— Актори зробили самостійну роботу. Я її побачила, вона мене зацікавила. Захотілося, аби цю виставу побачив глядач. Прагнули показати, як людина доходить до відчаю у своєму прагненні реалізації в житті. До такого відчаю, що вже й життя здається неможливе.

Всі ми зараз трохи у відчаї, тому вистава чіпляє людей. Іноді буває страшно жити. І коли глядачі приходять до театру, то розуміють, що непоодинокі в цьому, є люди, які тебе зрозуміють.

Всі згадані вистави поставлені на камерних сценах нашого театру (сцені під дахом і новій сцені). Я дуже люблю камерну сцену, але велику також. На камерній можна говорити не гучним голосом, бачити очі кожного глядача. Якщо велика сцена — це розмова з Господом Богом, з простором, глобальними речами, то камерна — розмова від душі до душі. Це дуже відповідально, бо ти не можеш збрехати навіть у помаху вій. Глядач бачить кожен твій мікро-рух, кожну думку, кожен сумнів і невпевненість в твоїх очах. Це велика школа для актора і режисера. Це коли ти не маєш права на помилку.

Велика сцена теж не пробачає. Але ще більш неупереджено. Це як у живопису — є графіка, малюнок, а є великі форми, написані олією. Це різні жанри, інше пристосування до глядача, простору. Але, безперечно, одне й інше — це мистецтво театру.

— Чи не важко було повернутися до творчості після початку повномасштабного вторгнення?

— Ні, це було потребою. Це було єдине, що нас рятувало, що нас надихало, що давало нам сили і дає сьогодні сенс життя. Що рятує нас від того жахіття, і допомагає витягувати глядача з тієї безодні, в якій ми всі опинилися.

Спершу ми звернулися до найменшого глядача, адже він — це наше майбутнє. Мали залучити до світу мистецтва і дати надію, що ми будемо жити і будемо творити. І навіть у будь-якій темряві є світло. Було так дивно і незвично чути дитячі голоси. Ми не знали, що весною минулого року в Києві, коли кожен день лунали повітряні тривоги і гинули люди, серед жителів міста було так багато дітей.

А ви знаєте, що створювати вистави для дітей більш відповідально, ніж для дорослих? Діти не будуть просто так сидіти і дивитися виставу, бо їхні батьки заплатили гроші. Вони можуть галасувати, або просто піти, якщо це їм не цікаво. Діти це лакмусовий папірець, по якому розуміємо чи туди куди треба ми йдемо. Якщо є зворотній зв'язок з дітьми, значить напрямок руху правильний. А якщо діти не хочуть дивитися, значить ми щось зробили не так.

— Однією з перших вистав для дорослого глядача з початку повномасштабної війни стала драма Лесі Українки на «Полі крові».

— Дуже люблю цю виставу, у ній найбільш точно я проявила своє світосприйняття. (Усміхається). Цей твір знала давно, починала з нього своє творче життя. Леся Українка зачепила мене тими темами, які в ньому порушувала. Це біблійна притча про зустріч Іуди з Прочанином та історія зради. Болюча тема. Нажаль, завжди актуальна, особливо зараз…

Актор, який грав Іуду, пішов на війну, тому ми поки призупинили її показ. Чекаємо на його повернення і знову обов’язково гратимемо цю виставу. До речі, встигли її показати і у США.

— Чи складно було переходити театру на українську мову?

— Звичайно, досить важко. Але це акторська професія і всі ми з цієї землі, володіємо українською мовою. Це було наше спільне бажання, ми зрозуміли, шо не можемо по-іншому. Не тільки у театрі, а й у житті перейшли на рідну мову. Вона нас надихає, дає нам силу, сенс йти далі у мистецтві.

— У минулому році новим очільником театру став Кирило Кашліков. Що може про нього сказати?

— Я ним пишаюся. Сьогодні ця людина робить дуже багато для нашого українського мистецтва. А я робитиму все, що можу, аби йому допомогти.

Всі постановки, які зараз з’являються в нашому театрі, дуже достовірні, дуже чесні. Самовіддано працюють актори, режисери, всі цехи нашого театру. Маємо багато міжнародних проєктів. Здається, що ми ніколи не випускали так багато прем’єр, стільки у нас вийшло за останній період. І глядач нам дуже за це вдячний.

— Ставили антрепризні вистави?

— Так і багато. Зараз йде декілька вистав з Олексієм Вертинським та Артемом Ємцовим. Я настільки люблю театр, що якщо є цікава пропозиція з цікавими акторами, з цікавими особистостями, то майже ніколи не відмовляю. Я живу театром, для мене він реальніший, ніж повсякденне життя. Дуже люблю будь-які прояви театру.

— А чи пробували себе як акторка?

— Звичайно. Трохи грала і в театрі, і в кіно. Є такий грішок. А ще була режисеркою фільмів. Пробувала себе скрізь — малювала, писала вірші, драматичні твори, навіть музику.

Але театр — це кохання на все життя. Це такий вид мистецтва, який у собі об’єднує все. І навіть не тільки мистецтво, а ще й науку. Тут може знадобитися все, що я вмію. І музичне мистецтво, і живопис, і фізика, і хімія…

— Чи займається мистецтвом хтось з Ваших близьких?

— Мій батько Віктор Гаврилюк був актором. Моїй донці Марії лише 20 років і вона пише музику. Зокрема у виставі «Для домашнього огнища» повністю її композиторська робота. Також вона написала музику до вистави «На полі крові», деяких інших постановок. Як актриса і скрипалька грає зараз в трьох виставах. Вона дуже талановита дитина. Це сучасна універсальна молодь, яка може співати, танцювати, грати, писати музику, малювати.

— Вже думаєте, яка вистава буде наступною?

— Так, звісно. Це буде несподіване прочитання класики на великій сцені нашого театру. Сподіваюся, що прем’єра відбудеться вже в цьому театральному сезоні.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хочу подякувати Богові, нашій країні, нашим захисникам, керівництву нашого театру за те, що можемо займатися мистецтвом у широкому сенсі цього слова. Я вдячна всім, хто причетний до створення вистав. Хочу запросити до нашого театру всіх глядачів. Театр надихає, він підтримує дає сили жити і творити далі щось прекрасне!

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».