Від Сартра до Бондаренка: у столичному театрі Лесі Українки демонструють вистави молодих режисерів

У 2023 році у Театрі Лесі Українки започаткували проєкт «Пошук». У його рамках молоді режисери отримують змогу поставити свою виставу на сцені національного театру.

«Проєкт заснований, аби знайти молоду цікаву режисеру, — розповів «Вечірньому Києву» керівник проєкту, завліт театру Лесі Українки Борис Куріцин. — Адже режисура — це дуже практична річ. Крім того, буває, що дирекція театру нав’язує режисерам, що саме їм поставити.

Ми вирішили знайти фінансові можливості, і запросили чотирьох молодих режисерів, де кожен запропонував драматургію на власний вибір. Обрали найбільш цікаві пропозиції. Для іноземного матерілау замовляли оригінальний переклад. Режисери ставили свої вистави на нашій експериментальній сцені «Під дахом». Сьогодні глядач зовсім інший, і ці постановки є можливістю для публіки поміркувати та водночас «відключитися» від сьогодення. В одній з вистав — «Фальшивка» — задіяні і молоді актори.

Варто подививитися всі вистави. По-перше, вони мають цікаву драматургічну основу. Крім того, цікаві за поглядом молодих режисерів, які мають власне розуміння життя і вирізняються навіть від тих молодих режисерів, що починали ще 5 років тому. Є домовленість, що для початку буде 10 показів кожної постановки. Якщо вистави матимуть свого глядача, надалі вони увійдуть у репертуар».

«Вечірній Київ» розпитав режисерів, який матеріал вони обрали, які особливості вистави та про їхній досвід роботи у національному театрі.

«ЗА ЗАЧИНЕНИМИ ДВЕРИМА», ЮЛІЯ ЛОБАНОВСЬКА, 34 РОКИ

— Розкажіть трохи про себе. Що закінчили або де навчаєтеся, як потрапили до цього проєкту? Який маєте режисерський досвід?

— Навчаюсь у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на 4 курсі режисерського факультету. Це моя друга освіта після бальної хореографії. Влітку минулого року я брала участь у конкурсі молодих режисерів, де працювала над сучасною українською драматургією. Очільник театру Кирило Кашліков був присутній на моїй виставі, після чого запросив до проєкту.

Вистава за п’єсою Жана—Поля Сартра «За зачиненими дверима» — це моя перша масштабна робота у професійному театрі з професійними акторами. До цього я працювала зі студентами в університеті над уривками з п’єс «Кішка на розпеченому даху», «Трамвай бажання» Теннессі Вільямса; «Пристрасті під в’язами» Юджина О’Ніла; «Єрма» Гарсіа Лорка.

— Чому обрали саме цей матеріал?

— Обрала п’єсу «За зачиненими дверима», тому що знала, як вирішити її видовищно в просторі, відчувала повітря вистави і мала режисерські рішення. До того ж питання про життя після смерті завжди хвилює суспільство. Але в філософській п’єсі Сартра можна розглядати й інші питання, які зараз здатні хвилювати глядача.

— Про що вистава, які ваші режисерські акценти?

— Про усвідомлення того, що ми не вічні, і що гордість — це страшенний гріх. Допоки кожен не зрозуміє цього, не зміниться і не простягне руку допомоги іншому, він приречений на муки.

— Яка родзинка вашої постановки?

— Сценографія, на якій побудована вся вистава. Це динамічна сценографія-трансформер, яка має образні рішення.

— Як вам досвід роботи у театрі? Що було найскладніше, що навпаки вдавалося легко?

— Дуже щаслива, що отримала шанс попрацювати з досвідченими акторами, звукорежисером і художником по світлу. Для мене це найцінніший досвід. Було важко і слава Богу. Якби було легко, я вважаю, не було б розвитку.

Коли: 25 квітня, 10 травня, 23 травня, 18 червня о 19:00
Вартість квитків: 250 грн.

ULTIMA THULE, ТИМОФІЙ БІНЮКОВ, 31 РІК

— Розкажіть трохи про себе. Що закінчили або де навчаєтеся, як потрапили до цього проєкту? Який маєте режисерський досвід?

— Закінчив Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського у 2018 році. Прийшов до театру і приніс цю п’єсу Андрія Бондаренка. Її прочитав очільник театру Кирило Кашліков, йому сподобалось. Запитав, чи можу я її зробити, і я, хоч і не був впевнений, сказав, що можу.

До цього зняв два короткометражних фільми, робив вистави з різними театами як незалежний режисер. З ними їздив на фестивалі. У національному великому державному театрі поставив виставу вперше.

— Чому обрали саме цей матеріал?

— У 2021 році в Одесі проходили резиденція драматургів від НСТДУ, і водночас резиденція режисерів. Я заочно був знайомий з драматургом зі Львова Андрієм Бондаренком. На резиденції драматурги писали п’єси, а нам, як режисерам, поставили завдання зробити читки. Не маючи акторів і часу. Читки майбутніх п’єс, яких ще не існує. Коли подивився перші сторінки, я одразу захотів цей матеріал. Коли Андрій написав всю п’єсу, вона мені дуже сподобалася. Невелика, досить компактна, але вміщає велику кількість тем. Будь-кого може чимось зачепити. Мені зрезонували екзистенційні філософські речі.

— Про що вистава, які ваші режисерські акценти?

— Вистава про смерть. Звісно, у ній ще є велика кількість інших тем. Але основна точка, звідки ми йдемо, — це екзистенційний текст, про сенс життя. Наш головний герой стоїть на порозі закінчення життя. Відповідно він його переосмислює. Ми не розглядаємо смерть як щось негативне чи страшне. Дивимося з позиції спроби розібратися у власному житття. І для людини це завжди потрібно, особливо в такі часи, в які ми зараз живемо.

— Яка родзинка вашої постановки?

— Родзинками є все. Нам дали можливість втілювати свої творчі задуми, повну творчу свободу, про що завжди мріяв. Одна з родзинок — гарна музика, вдалий і зі смаком саундтрек, який я підбирав. А також дуже красиві дівчата.

— Як вам досвід роботи у театрі? Що було найскладніше, що навпаки вдавалося легко?

— Найскладнішим було обмеження в часі і те, що паралельно готується декілька прем’єр. Через зайнятість акторів, складно було зібрати всіх докупи. Це вдалося, здається, вже на 15-й репетиції. Акторам важко було працювати з такою драматургією, адже це не реалістично-побутова п’єса. Сучасна драма працює з екзистенційними темами, абсурдом, що не викладається акторам в сучасних театральних закладах. Пропустити через голову, через душу, підібрати ключі до матеріалу, наповнити його емоційно, було непросто. Намагався, щоб актори полюбили цю історію, виставу, свою роль, органічно в ній існували. Розкрити кожного актора.

Коли: 31 травня, 10 червня о 19:00
Вартість квитків: 250 грн.

«ПРАЛЬНЯ», ОЛЕКСАНДРА КРАВЧЕНКО, 34 РОКИ

— Розкажіть трохи про себе. Що закінчили або де навчаєтеся, як потрапили до цього проєкту? Який маєте режисерський досвід?

— Маю дві вищі режисерські освіти: режисура театралізованих видовищ та шоу-програм (НАКККіМ) та режисура драматичного театр (КНУТКіТ ім. І.К.Карпенка-Карого). Засновниця та керівниця Київського театру «VERITAS».

Почала практикувати самостійну режисуру в 2013 році, тож вже маю певний доробок. За майже 11 років діяльності я створила 17 сценічних творів, в числі яких переважно драматичні вистави, проте є і декілька перформансів. Брала участь у декількох всеукраїнських фестивалях театрального мистецтва, де вистави отримували нагороди за режисерське рішення та акторські роботи.
Була та є стипендіаткою Стипендії Президента для молодих митців. Режисери, які викликають захоплення: Лесь Курбас, Ромео Кастелуччі, Еймунтас Някрьошюс.

— Чому обрали саме цей матеріал?

— П’єса «Пральня» Марші Норман говорить про таку важливу сьогодні особисту незалежність та самостійність для жінки. Про страх самотності, який неминуче приходить до тих із нас, хто хоче приймати в своєму житті власні рішення та йти проти стереотипних уявлень про місце жінки в сім’ї та соціумі загалом. І всі ці складні питання та теми піднімаються через досить просту та зрозумілу кожній та кожному розмову двох пані різного віку, з різними цінностями та уявленнями про щастя. Але такими схожими в своєму прагненні до самоприйняття. Як же можна було пройти повз такий матеріал?

— Про що вистава, які ваші режисерські акценти?

— Оскільки я є і авторкою сценографії та костюмів, то, певно, найяскравіший мій режисерський акцент проявляється саме через них. Глядач побачить, як простір вистави твориться на його очах. Як героїні власноруч створюють свої межі навколо себе, зачиняючись в такий спосіб від зовнішнього світу та своїх тригерів. Звісно, цей простір має свої трансформації. Але які саме — краще подивитись вживу. Ну і, звісно, велику роль грають психологічні внутрішні аспекти, які ведуть персонажок крізь їх діалог. Вони проходять шлях самоідентифікації. Усвідомлення своєї значимості для себе самих в першу чергу. І відбувається це через на перший погляд дзеркальну ситуації незнайомої людини, яку кожна з них випадково зустріла.

— Яка родзинка вашої постановки?

— Якщо акцентувати увагу на особливості вистави «Пральня», то варто ще раз звернутись до сценографії та костюмів. Вважаю, що цікавим є те, що саме відбувається з простором. Однак краще прийти та побачити цю трансформацію не власні очі.

— Як вам досвід роботи у театрі? Що було найскладніше, що навпаки вдавалося легко?

— Досвід роботи в театрі імені Лесі Українки — це безумовно великий крок вперед у професії. Для мене він проявляється в першу чергу у виході за рамки звичного мені комфорту, в якому я звикла працювати. Перевірка себе самої на міцність.

Найскладніше, мабуть, встановити комунікацію між цехами. Кількість людей, які працюють над виставою, значно більша, ніж я звикла. А от з легкістю відбулось порозуміння з акторками. В нашому випадку жінка жінку розуміли без зайвих зусиль. Думаю, це ще одне підтвердження актуальності вистави.

Коли: 27 квітня, 12 травня о 18:00, 28 травня, 8 червня о 19:00, 23 червня о 18:00
Вартість квитків: 250 грн.

«ФАЛЬШИВКА», ЄВГЕН ЩЕРБАНЬ, 27 РОКІВ

— Розкажіть трохи про себе. Що закінчили або де навчаєтеся, як потрапили до цього проєкту? Який маєте режисерський досвід?

— Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю «актор драматичного театру і кіно». Маю освіту магістра, що сьогодні дає змогу мені викладати в майстерні Наталії Долі.

Режисерський дебютний досвід з’явився завдяки проєкту «Пошук», але до цього мав змогу брати участь у Міжнародній творчій резиденції «START» з інсценізацією «Картини з безодні» за мотивами повісті «Поза межами болю» Осипа Турянського. Резиденція проходила так само у театрі Лесі Українки. Було бажання знайти свою компанію людей, з якою об’єднує амбітність, бажання щось робити про театр. Принаймні здійснити цю спробу, шляхом якої ми не втратимо суті, але й залишимося у пошуку форми.

— Чому обрали саме цей матеріал?

— Вибір матеріалу був продиктований тим, що це хороша сучасна американська драматургія. Це п’єса на молодих акторів, що зачіпає проблеми які нам близькі. «The Shape of Things / Образ речей» Ніла Лабюта у нашому прочитанні «Фальшивка». Матеріал дає можливість дослідити міжособистісні стосунки — тема, яка не вимірюється актуальністю, адже для мене вона залишатиметься в процесі «вирішення» завжди.

— Про що вистава, які ваші режисерські акценти?

— Якщо коротко, то ми пропонуємо глядачам замислитися над природою себе і міжособистісних стосунків; про наслідки двозначності та наслідки особистого вибору. Ми намагаємося відповісти на запитання «Чи є наше істинне „Я“ незмінним чи воно схильне до зовнішніх впливів?». Якою мірою одна людина може контролювати іншу або впливати на неї? Тема стосунків і маніпуляції в них. Заради задоволення власних бажань чи для експериментів з межами моралі?

— Яка родзинка вашої постановки?

— Звісно ж, артисти, які зіштовхнулись з першим досвідом сцени і дуже успішно (на мій погляд), з потенційним ростом у всіх аспектах професіоналізму підкорили цю історію: Данилова Оксана (Евелін), Головко Іван (Адам), Мегедь Михайло (Філіп), Літвинська Мірослава (Дженні).

У Києві була виставка «Простори. Межі. Кордони», на якій я побачив роботу Василини Буряник «Червона лінія»: Висять моделі м’язів людини, які були піддані тепловому впливу і в результаті деформовані. Це мене наштовхнуло на те, щоб візуальним рядом вистави процитувати тему «вплив на тканини», але в даному контексті, коли «людина впливає на людину».