Велике інтерв'ю з зіркою серіалів Ольгою Гришиною. Про довгу розлуку з театром і гучне повернення

Ходить легенда, що актрису Ольгу Гришину попросили з Національного театру ім. Лесі Українки через «маленький зріст і тихий голос». Такий грізний вердикт начебто ухвалив тодішній керівник театру Михайло Резнікович. Сама Гришина спростовує цей факт. Та зізнається, зростом дійсно дорікали. Робили це педагоги у театральному виші. Зумисно. Створювали психологічний виклик перед ученицею. Намагалися розкрити потенціал – примусити боротися за себе.

І ці уроки були засвоєні.

Довгу розлуку з театром Гришина використала сповна. Актриса добре відома телеглядачам. Вона входить у топ українських кінодів. У її портфоліо десятки ролей у рейтингових теле- та кінопроєктах: «Жінка за обміном», «Бійся бажань своїх», «Рецепт любові», «Центральна лікарня», «Хірургія. Територія кохання», «Гречанка», «На лінії життя», «Дім, який…», «Якщо ти мене пробачиш», «Проти течії», «Розтин покаже», «Тонка робота»…

22 лютого 2022 року Ольга завершила знімання у черговій роботі, а вже 24-го команда збиралася на вечірку – святкувати завершення проєкту…

Велика війна змінила усе.

Гришина повернулася до театру так, як не могла собі й уявити. У перші тижні вторгнення вона з донькою і чоловіком, актором та директором-розпорядником Театру Лесі Українки Кирилом Кашліковим, переїхала жити з лівого берега просто до театру серці столиці. А вже у жовтні 2023-го, після перерви у 12 років, вийшла сцену. І перша ж робота у виставі за Франком «Для домашнього огнища» удостоїлася столичного театрального «Оскара». Актриса отримала «Київську пектораль» за найкращу жіночу роль.

Пікантності цьому поверненню додає те, що актриса тепер не лише кінозірка, вона – дружина нового керівника театру Лесі Українки Кирила Кашлікова. Він замінив Михайла Резніковича, який правив «русдрамою» три десятки років.

Театр, з яким у Гришиної стався тривалий розрив, тепер також перероджується: змінився не лише керівник та вивіска, на ній тепер нема «русской драмы», а й репертуар – він повністю став українськомовним.

«Главком» зустрічається з Ольгою Гришиною вранці у середу. У театрі цей день умовно вихідний. І в гримерках та репетиційних у цю пору нікого нема. Все тут оживе лише ближче до вечора…

Навіть після відпустки, коли виходиш на роботу, є якесь внутрішнє хвилювання. А ви повернулися у ці стіни майже через 12 років. Які це відчуття?

У мене дійсно така містична історія з цим поверненням. Усі ці роки внутрішньо мене не залишало, не покидало бажання… Воно нікуди не дівалося. Були якісь спроби, але не дуже продуктивні, скажімо так.

І ось я вирішила для себе внутрішньо закрити це питання. А вже наступного дня, з'явилась пропозиція від Олі (режисерка Ольга Гаврилюк – «Главком») взяти участь у цій виставі («Для домашнього огнища»).

Саме тому я кажу про містику. І якби я знала, що так можна було – внутрішньо для себе розставити якісь крапки (посміхається), то я б набагато раніше це зробила.

І ось цей момент настав. Жовтень 2023 року, ви виходите на одну з головних театральних сцен країни, зала переповнена… Був страх?

Цьому передував тривалий процес, ми стільки місяців репетирували... А саме в той момент (прем’єри) ти повинен все зробити. Тому голова, організм, скажімо так, були сконцентровані на тому, аби все виконати, усі поставлені задачі, нікого не підвести, перш за все, Олю, себе, мабуть.

Я цим, мені здається, так я згадую, більше переймалася.

Ми два дні поспіль грали прем'єру. І в театрі є така традиція: після усіх прем'єр (і на великій сцені, і на камерних) усі актори, трупа, працівники театру стають в коридорі, на сходах і вітають прем'єрів. І ось коли ми вийшли зі сцени, і нас привітали колеги, це було...

Зараз я починаю плакати, бо це було неймовірно… Це таке відчуття єдності.

Повернення і відразу премія. Ваша Анеля у «Домашньому огнищі» – найкраща жіноча роль за версією «Київської пекторалі». Як ви сприйняли нагороду, цей столичний театральний «Оскар»…

Я так до цього не ставлюся.

А як ставитеся?

Спокійно.

Що для вас ця премія?

Звісно, це приємно. Це взагалі якась нагорода у мене уперше, бо й в дитинстві нічого такого не було. Тому сприйняття нагороди спокійне, а ось підтримка... Ми на церемонію прийшли великою компанією, і саме те, що нас було багато, ця підтримка, це було дуже приємно.

Не применшуючи ваших заслуг, у цій нагороді є й політичний підтекст. Театр за попереднього керівника ігнорував «Київську пектораль» чи вона ігнорувала театр Резніковича... І ось тепер у вашій особі Театр Лесі Українки повертається у столичну театральну тусовку.

Тому я й відповіла, що дуже спокійно до цього ставлюся.

«Я завжди робила свою роботу без кумівства і не через знайомства…»

В одному з інтерв'ю ви сказали: «Я була вимушена взяти перерву». Слово «вимушена» говорить про те, що стався цей розрив з театром попри ваше бажання. Як це все відбувалося 12 років тому? Це був удар, коли театр не продовжив з вами співпрацю?

Ти ж розумієш: що, як, до чого все йде. Я три роки працювала і розуміла, що воно ніяк не розвивається. Є театр, є керівництво, у нього є якийсь план, як завжди, це у якихось великих компаніях. Я, мабуть, не вбудовувалась у ці плани. Це вже на останньому році було очевидно.

Звісно, неприємно, бо тобі ж хочеться працювати, робити те, що ти любиш і вмієш. Але в житті все не просто так. Удару для мене такого прямо не було: у мене з'явилась дитина, в мене були зйомки, в мене було кіно. Життя воно не закінчилось, воно набагато ширше, ніж просто робота.

Тодішній керівник театру Михайло Резнікович, коли вас звільняв, пояснював вам причину?

Ні, такого не було. Ми взагалі не спілкувались. Мої перетинання з Михайлом Юрійовичем сталися двічі. Вперше, коли я прийшла, у мене була співбесіда. І ще одного разу, коли я намагалася домовитися, узгодити... «Відпроситись», просто не хочеться казати. Одним словом, у мене були знімання.

А він саме цього не любив, кажуть ваші колеги…

Знімання? Так.

Але я була не зайнята в репертуарі, тому це було б без шкоди для театру.

Вважаєте, кіно – головна причина?

Ні-ні. Причина очевидна – я просто не підходила під його якісь плани, все. Я так розумію. Мені ніхто нічого не пояснював, але це було очевидно.

У той же час ваш чоловік займав високу посаду в адміністрації театру. Пояснимо читачам: Кирило Григорович Кашліков фактично був правою рукою Михайла Резніковича. І тут вимальовується ціла драма: керівник відмовляє у співпраці дружині свого заступника. Народний артист Кирило Кашліков був у той момент директором-розпорядником.

Ми тут заходимо на тонкий лід (посміхається). Про це і тоді, і зараз ніхто не говорив. Що там голові в кожної людини – це не моя справа.

Я завжди робила свою роботу без кумівства, «сватівства» і не через знайомства…

Але погодьтеся, вчинити так з дружиною свого ж ставленика, це було якось аж занадто по-єзуїтськи, навіть по-сталінськи…

Відверто кажу, для нас більше ударом було інше. Ми тоді якраз зробили театральну роботу – Love story на Новій сцені. І нам не дали можливості її грати. Нас багато людей брало участь в цій роботі. Ми любили цю роботу, нам хотілося, аби вона була. У цю роботу було багато вкладено, і вона була достойна. Ось це було більшим ударом, шоком, ніж те, що мене звільнили чи не подовжили контракт.

 

У професії актора, мені здається, значення мають фатум, доля...

 

Ваш зріст – 159 см. Чи правда, що Резнікович «забракував» вас і за зріст, і за тихий голос.

Ні, це мені в інституті казали про зріст, коли я вступала. Малий зріст, велика сцена...

Але як так можна взагалі говорити, якщо, наприклад, у легендарної Ади Роговцевою зріст – 158 см. І вона з цим зростом кілька десятиліть панувала у цьому ж театрі. А ви ж навіть на сантиметр вищі.

Багато акторок таких є. І мені здається, оглядаючись зараз у минуле, це завжди випробування, яке влаштовують педагоги учням. Чи витримаєш ти цей виклик. Як ти його сприймеш. Бо це, звісно, неприємно. Ти ще нічого не прочитав, ще нічого не показав, а тобі вже кажуть, що ти не такий. А ти маєш собі сказати: ні, я зможу! Це боротьба за себе.

Ще є версія: Резнікович недолюблював учнів Миколи Рушковського (актор, педагог, народний артист України, спочив у 2018 році). А ви ж теж його випускниця.

Так. Але я не знаю…

Актор Артем Ємцов, який також повернувся до театру після відходу Резніковича, – також учень Рушковського. Випадковість?

Так, Артем – це мій однокурсник. Але учні Рушковського також – Наталя Доля, Наталя Борисівна Кудрявцева… Багато акторів, які працюють у театрі тривалий час. Тому якісь припущення можна робити, але це не є факт. Я просто не можу говорити за когось.

Вас ранять всі ті критичні дописи, які регулярно робить колишній керівник театру Михайло Резнікович?

Я вже не дивлюсь, на початку дивилась. Дуже, звісно, дратувалася...

Чи було для вас пересторогою те, що тепер у театрі головний ваш чоловік. І будь-які ваш успіх чи невдача будуть тепер оцінюватимуться через призму «дружина худрука»?

Ні. Ні, бо я так до цього не ставлюся. Тому мені спокійно і легко. У мене така відповідальність за себе. Моя головна задача – не підставити, перш за все, знову ж таки, режисера, партнерів, себе. І це набагато більше мене хвилює, ніж те, що хтось подумає.

У театрі велика трупа, колектив. Ви відчуваєте особливе ставлення до себе?

Не знаю. Я сподіваюсь, що ні. Багатьох просто я знаю. Я ж працювала тоді тут після інституту, три роки, тому увесь дорослий склад я знаю. Яке було у них ставлення, таке, мені здається, і є.

Усі молоді – для мене це нові знайомства, але з ними здорово, комфортно, приємно спілкуватись. Усі вони завзяті, це жива енергія, яка теж надихає.

«Мене помітив режисер Анатолій Матешко»

Ні ваш маленький зріст, ні ваш тихий голос не завадили вам стати успішною кіноакторкою. За 12 років поза театром ви реалізувалися дуже потужно. Навіть той, хто не дивиться серіали, але хоч іноді вмикав телевізор, вас обовов’язково там бачив. Але, на жаль, таких прикладів, як ваш, дуже мало. Так складалось, що головні ролі в фільмах, які знімалися в Україні, отримували переважно росіяни. Саме тому часто глядачі були впевнені, що й ви – російська акторка.

Так, було таке. Багато про це казали ті, з ким не була знайома, навіть на знімальному майданчику. Говорили: звідки? Відповідаю: у сенсі, звідки? Я з Києва!

Як взагалі цей успіх склався? Бо, українські актриси, на жаль, останні десятиліття, якщо й грали у фільмах, серіалах за участю росіян, то їм перепадали ролі подруг головної героїні чи головного героя. А у вас зовсім нетипова історія. Головних ролей дуже багато.

Так склалося. У цій професії, мені здається, значення мають фатум, доля...

Я взагалі почала зніматися ще, навчаючись в Київському політехнічному інституті (Гришина кинула цей виш і згодом вступила до театрального – «Главком»). Мене помітив режисер Анатолій Матешко. А далі – одне за одним. І як би не критикували, що б не казали про серіали, а я дуже багато критики чула і читала, до цієї справи я ставлюся як до професії. Мені все цікаво, завжди можна для себе знайти якийсь цікавий досвід. Це все одно моя професія, вона інша, вона відрізняється від театру за ступенем концентрації, підготовки, але це все одно професія…

Що для вас зараз кіно, а що – театр?

Зараз складно про це говорити, бо дуже мало чого знімається через війну. Звісно, театр – нині пріоритет №1, бо тут хочеться бути, тут такий живий процес.

Я згадую дивне відчуття. Улітку в мене випуск вистави збігся зі зйомками. І коли ти щодня тут репетируєш, це якась інша енергія, а потім ти приходиш на знімальний майданчик, там все по-іншому. І ось ця різниця, коли у моменті це відбувається, мені було дуже складно.

Переключитися?

Так, я вперше з таким зустрілась. І мені було складно, бо тут (у театрі – «Главком») ти щось таке в собі, ти відкриваєшся на цих репетиціях, режисер з нами тренажі проводила, а там (у кіно – «Главком») якось все простіше.

Але це непогано, потім ти звикаєш до цього. Просто ступінь концентрації інший. Бо я обожнюю знімальний процес теж, просто це інші якісь різновиди однієї професії.

Врешті саме ця перерва в театрі й дала вам змогу реалізуватися в кіно.

Якщо дивитися з погляду цих всіх років... Усе не просто так сталося.

Сьогодні, коли ви повернулися на сцену, яким ви бачите для себе ідеальний баланс театр/кіно?

Я про це не думаю, якщо чесно. Завжди хочеться, щоб це було цікаво, професійно і в театрі, і в кіно.

До кіновиробництва в мене більше питань, бо в мене досвіду там більше. 20 років безперервного знімання… Але стільки всього ще невідомого…

Який баланс? (бере паузу) Щоб було і те, і те. (посміхається) І в задоволення.

Як вважаєте, акторам театру обов'язково зніматися, мати кінопрактику?

Я не знаю, чи обов'язково. Але мені, до речі, цей досвід допоміг у нашій виставі. Бо її створення – це теж виробництво: декорації, реквізит, костюми, поєднання усього. І не все завжди ідеально, і це нормально, бо це живий процес.

Ми вже вийшли на основну сцену, а багато чого ще дороблялось. Пам'ятаю, я спитала, чи це нормально, чи все буде готове хоча б до прем'єри, щоб встигнути, щоб усе перевірити. І мені наша акторка, Олена Стефанська, яка грає теж у цій виставі, дуже допомогла…

(відводить погляді і витирає сльозу)

Вона теж знімається, знає, що це таке. І вона каже: Олечко, все, як на зйомках? Ти приходиш, ти взагалі вперше потрапляєш на локацію, вперше бачиш реквізит, текст, і ти з цим справляєшся.

І вона мені дуже допомогла в цьому, бо я після цього розслабилась, зрозуміла, що все можливо.

Ви згадали про Олену Стефанську, вона також має яскраві ролі у кіно («Хазяйка», «Знахарка»…). І така впізнаваність, здавалося б, лише плюс для театру. Проте при Резніковичу ця актриса не стала такою ж «хазяйкою», як у кіно, на сцені. Повертаємося знову до питання: то чи не карав театр людей, які змогли реалізувалися на стороні?

Може, і карав. Я не знаю. Мені складно це проаналізувати. У кожного своя історія і свій шлях.

Але повертаючись до вашого запитання, чи варто зніматися театральним акторам у кіно, ще раз визнаю: цей досвід у кіно мені дуже допоміг. Бо коли ти «шарашиш» більше ніж по 12 годин в день, щодня, пів року, не спиш, не їсиш нормально, ця витримка мені згодилася, коли ми вже випускали виставу.

На майданчику, ви за ці роки дуже часто зустрічалися з російськими акторами. Чи відчували ви зверхність з їхнього боку?

Я – ні. Розумієте, мені здається, це теж від нас залежить, як ми себе позиціонуємо. Бо я не відчувала себе другорядною. Це вони були в гостях. З кимось я дуже гарно спілкувалась. Не можу сказати, що дружила, але ми були в контакті, це було приємно. З кимось неможливо було так, це теж нормально: ми всі люди.

Ці контакти зараз залишились? Вони вас якось підтримували під час війни?

Ні. У мене одні друзі тільки є, але вони одразу поїхали звідти (з Росії – «Главком»). Та й у них, взагалі, українське коріння. Вони поїхали на початку березня, і це все пояснює. Це люди, які виходили на мітинги в підтримку України.

Чи були у вас такі глибокі розчарування у колегах з Росії, з якими ви підтримували нормальні стосунки, а тепер вони проявили себе…

Я одразу всіх повидаляла в соцмережах. Просто одразу. Усе інше мене навіть не цікавить.

Ще на початку (вторгнення – «Главком») я пам'ятаю, ми дивились якісь інтерв'ю. Але мене вивертає взагалі від цієї теми. Тому я просто поставила на них хрест. До побачення! Не цікаво.

Чи дійсно російські актори, навіть якщо вони були на другорядних ролях, могли отримувати за знімальний день більше ніж українці?

Я не знаю, бо гроші – це приватна історія, це домовленості.

А якби ви дізналися точно, вас би це образило?

Звісно! Чого б це?

(бере паузу)

Я навіть замислилася зараз на цю тему.

Це таке, взагалі, етичне питання. І я думаю, тут справа навіть не в грошах, а в тому, як у нас це виробництво було побудовано.

Хочете сказати, що ми – українці – все ж таки маємо комплекси. Точніше, мали їх. Стелилися перед чужими.

Не хочеться так говорити. Але це виробництво. Все одно має бути гідність. Ти – актор, ти – режисер, ти – кастинг, ти – асистент, ти – гример, ти – костюмер. Не має бути панібратства серед цехів, зверхнього ставлення. Має бути все дуже коректно один до одного. Якби в нас взагалі так відбувалось, це дуже було б круто.

 

Я одразу всіх росіян повидаляла в соцмережах…

 

Ваші фільми, які знімалися в Україні, демонструвалися на російських телеканалах. Чи запрошували вас до Москви на інші проєкти, шоу?

Так, було. Мене запрошували, але я відмовлялася. Двічі. Це вже було після 2014 року.

Контрактами це ніяк не фіксувалося, що ви маєте обов’язок відпрацювати щось після показу/прокату?

Може й було, але контракти контрактами, але я казала «ні».

«Перехід на українську в театрі – це було якось природньо»

«Для домашнього огнища» – кримінальна драма, справжній психологічний трилер, масштабна робота. Вистава складна для акторів не лише емоційно, там навіть мова особлива, українська-галицька 19 століття. Глядачеві у програмках надруковано короткий список слів, значення яких він може й не знати. Як ви опановували мову?

Так, мова складна. Це Франко. Опанувати її нам допомагав наш викладач української Сергій Романович Савін. Ми все вчили. А Сергій нам дуже допомагав з наголосами, вимовою. Просто вчили, вчили, вчили…

Що було найскладніше? Адже серіали та фільми знімалися до війни переважно російською. А тут потрібно не тільки говорити добірною українською, та ще й такою особливою.

Це якось природно відбувається, бо ти поступово знайомишся знову зі своїм тілом, з апаратом, з вимовою. Це все, як у дитини, яка починає сидіти, так і ми.

У вас з дитинства російська – перша мова?

Так. Я з Києва. Школа в мене була російська… Тоді всі були такі. Я пам'ятаю, лише у класі дев'ятому я була, коли школи почали переходити на українську, але ми ще довчалися, кілька років, російською.

Потім інститут – російський курс.

Ну якось так складалося. Але українська –  не іноземна для мене. Моя бабуся розмовляє українською, родичі мої по татовій лінії взагалі з Прикарпаття. І я пам'ятаю, як у дитинстві влітку на місяць мене в село під Снятином відправляли.

Тато з Прикарпаття, а прізвище російське Гришин?

Саме Гришин, а не Грішин. Бо коли мене «ГрІшина» кличуть, я кажу, це як з анекдота «піва нєт».

І коли я в дитинстві поверталась з села, ще місяць, пам'ятаю, щебетала українсько. Бо дитиною ти вбираєш все в себе одразу. Тому в театрі перехід на українську – це було якось природньо.

У виставі є відверті сцени з вашим партнером Кирилом Парастаєвим (роль капітана Антіна Ангаровича)?

Які сцени? Всі одягнені (сміється).

Ольга Гришина та Кирило Парастаєв у виставі «Для домашнього огнища»

фото: lesyatheatre.com.ua

Саме так. Усі одягнені. Але сцени відверті. Скажіть, будь ласка, ваш чоловік і художній керівник театру Кирило Григорович Кашліков, коли бачив репетиції, давав вам якісь поради?

Ні. Ну, це неетично, бо в мене є режисер – Оля Гаврилюк.

Тобто навіть дома ви не обговорювали цю роботу?

Ні. Я ще на початку розмови казала, і це дійсно так: і я, і Кирило Григорович, ми так до цього ставимося. У кожного є свій фронт, і ми дві окремі персони.

Коли ви не грали у театрі, а у чоловіка були вистави чи прем'єри як у режисера, ви приходили до театру?

Звісно, на вистави, так.

І ви теж тоді не давали порад?

Ні, я ж як глядач. У кожної людини є завжди якесь коло своїх, з ким ти однаково дихаєш, з ким ти однаково все бачиш. Це друзі, невелике коло людей. І мова в такому колі не про поради. Просто ти відчуваєш цих людей.

Але й це за великим рахунком нічого не вирішує і для Олі Гаврилюк, і для Кирила Григоровича, як для режисерів. Бо вони сформовані творчі люди. І якщо вони щось вирішили, то їх не збити.

Я так відчуваю.

І для акторів, мені здається, для сформованих акторів, а я спостерігаю за старшим поколінням, це теж так працює. Тебе не збити, бо ти розумієш, де треба підправити, де ти не потрапляєш.

Тобто навіть у сім'ї, чоловікові і дружині, акторам і режисерам, неетично критикувати одне одного?

Ні, бо в мене як у актриси є режисер. А режисер – це Всесвіт. Мене так навчили. Режисер створює свій Всесвіт.

Я і всі мої партнери, ми входимо в цей Всесвіт. Нам потрібно зрозуміти і якось наблизитись до того, що створює режисер. Як хтось, зі сторони, може щось порадити? Ніхто не може туди втрутитися.

Кожен показ вистави унікальний. Глядач, який приходить вдруге на одну й ту ж постановку, вже помічає різницю. За якими критеріями ви оцінюєте кожен показ: успішний він чи не дуже? Як для себе це визначаєте? За реакцією публіки?

Ні, за своїми відчуттями. Ми не так багато ще зіграли, ще навіть сезон не закінчився. І я завжди, режисеру (Олі Гаврилюк) кажу, що я дитина, яка ще прив'язана до матері, я дуже потребую її оцінки, її зауважень після вистави. А вона майже на всіх показах була.

Ми ще набираємо, як я кажу, бо це живий процес, жива матерія. Є конструкція – вона від режисера залежить, а твоя (актора – «Главком») справа – тільки розширюватися, набирати і осягати, все те, що режисер вклав.

Тут дуже багато в цій виставі сенсів. Я про себе можу сказати. Я кожного разу щось для себе відкриваю.

 

Режисер – це Всесвіт. Мене так навчили…

 

Ви повернулися до театру, і одразу – головна роль. Але є думка, що не завжди навіть видатний актор має бути на перших ролях. Багато відомих режисерів практикували такий «дауншифтінг» і часом прими виходили й у масовці. Чи готові ви вийти на сцену у другорядній ролі?

Звісно. У мене нормальні творчі амбіції в сенсі реалізації і цікавих робіт, але за кількістю тексту я взагалі не женуся, ніколи у мене такого не було.

Тобто роль другого плану, масовка, це не тортури для вас?

Ні. І це дуже складно грати щось невеличке і без тексту, це не так просто.

Театр – мистецтво колективне. Але, є таке спостереження, видатні, легендарні актриси, вони завжди трималися осторонь трупи. Якщо можна вжити таке слово, були відлюдницями у театрі. Ваші колеги свідчать, що ви людина не тусовочна. Та й самі ви визнаєте, що свою впізнаваність не готові використовувати монетизувати якимсь іншим способом, ніж акторство.

Так, бо я не вмію нічого такого робити.

Але в колектив вже інтегрувались?

Наче інтегрувались. Знов ж таки, розумієте, ми ж тут постійно, особливо коли готується вистава.

Кожен артист це переживає, коли щось випускається: щодня-щодня тут зранку до ночі. А потім настає таке затишшя. І ти – як покинуте дитя. Приходиш сюди, просто щоб побути, щось зробити. Потім настає інший період, коли якась нова робота з'являється.

Любите побути на самоті?

Так, мені більше це подобається.

Це теж допомагає, коли ти постійно у собі. А не розхристаний.

Чи правда, що у день вистави ви взагалі не берете слухавку?

Ні, беру. Але якщо це щось, хтось незнайомий, то так – намагаюсь від усього відгородитися.

Це спосіб акумулювати енергію?

Так. Бо вже була одна вистава така... І це теж прекрасний досвід, коли все посипалося якось не так, не за планом.

У виставі чи в день вистави?

У день вистави і воно відобразилось на результаті. Але таке мало теж статися, щоб зрозуміти, як воно діє...

Не обов'язково на кожну роль, мені здається, так потрібно налаштовуватися. Але «Огнище» потребує особливого налаштування.

Ми у день показу зустрічаємось з Кирилом Парастаєвим, з моїм партнером, дуже рано. Приїздимо зранку, і тут вже вдвох ходимо: повторюємо, налаштовуємося, займаємося.

І у вас, і в Кирила Парастаєва немає дублерів у цій виставі. Це накладає особливу відповідальність на актора?

Мені взагалі мало, того що граємо. Хочеться більше і більше. Зараз граємо двічі на місяць, але це все одно, мало, хочеться ще.

Яку роль ви мрієте зіграти? Над чим зараз працюєте?

Ніколи не було такого, що мрію… Плани є, але я не буду нічого зараз сказати. Такі забобони.

Скоро, сподіваюсь, вже почнеться репетиційний процес.

І знову режисерка Ольга Гаврилюк?

Ні, я нічого не скажу. Лише коли все офіційно буде…

Тобто будемо чекати аж до того моменту, коли на фасаді театру з’явиться гігантський банер?

Ні, ну не настільки, але щоб хоча б наказ був, почалися репетиції. Це і з кіно так завжди було.

Дивитесь театральні роботи колег з інших театрів? Що з останнього вас порадовувало?

Останній був «Процес» у театрі на Подолі (режисер Давид Петросян). Це (вистава Петросяна – «Главком») – однозначно театр. Виставу «Зерносховище (режисер Максим Голенко – «Главком») привозив у Київ Рівненський театр.

Вистави колег дивитеся тепер із директорської ложі?

Не повірите, я там ніколи не була. По-перше, там, мені здається, там погано видно.

По-друге, те ж «Зерносховище», яке показували у Театрі Лесі Українки, я взагалі дивилися, стоячи на верхньому ярусі. Там прекрасний огляд.

У той період, коли я не працювала в театрі, я спочатку дуже багато ходила до колег, а потім перестала, бо мені так образливо було, що я…

…відлучені від сцени? Це ранило?

Якось поступово ці думки приходили. Просто розуміла, мене немає…

Це вже профдеформація, бо коли ти дивишся виставу, все одно працюєш, витрачаєш енергію. Дуже мало таких робіт, коли забуваєш, що ти дивишся на своїх колег. Все одно ти включаєшся як актор, і я бачу, це в усіх так, мені здається.

Ольга Гришина разом з чоловіком, Народним артистом, в.о. гендиректора – художнього керівника Національного театрі ім. Лесі Українки Кирилом Кашліковим

фото з відкритих джерел

Ви з родиною у перші місяці вторгнення буквально переїхали до театру. Розкажіть, тут є усі можливості, аби жити і вести побут?

Ми жили не буквально у театрі. А в гуртожитку, який сполучений з театром. Це сусідній будинок.

Чому переїхали?

Бо Кирило (Кашліков – «Главком») мав бути тут постійно. А їздити туди-сюди неможливо було.

Закриті мости, і взагалі це все складно було. А родина має бути разом. (посміхається)

Микола Підвезяний, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»