"Ми розповідаємо зрозумілі історії". Директор Театру Лесі Українки — про репертуар з нуля і прем’єри

Кирило Кашліков — режисер, директор Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура. Фото: Ірина Сомова

У Національний драматичний академічний театр імені Лесі Українки ми приходимо в будній день. Тут саме монтують декорацію корабля для вистави "Острів скарбів". Щоби змонтувати такий корабель, потрібно два дні, каже генеральний директор театру Кирило Кашліков.

У його кабінеті — купа артефактів, які назбиралися за роки роботи в театрі. Наприклад, є побажання, написане українською мовою від актора Стівена Рея, який товаришував з ірландським драматургом Браяном Фрілом — за його текстом Кашліков ставив постановку "Переклади" (2022).

Також тут багато афіш та фото вистав: над столом висять кадри із другої постановки Кашлікова в Театрі Лесі — "Джульєтта і Ромео", а також із його вистави "Дивний випадок із собакою у нічний час", що розповідає історію підлітка з розладом аутистичного спектра (РАС). Найулюбленішою називає чорно-білу світлину Чарлі Чапліна із фільму "Вогні великого міста".

Кирило Кашліков працює у Театрі Лесі Українки понад тридцять років: сім років як актор, далі як художній керівник студії акторів-початківців, потім як режисер та директор-розпорядник. Офіційно Кашліков очолив театр з грудня 2022 року. Напередодні, після початку повномасштабної війни, колишній театр російської драми змінив назву. Відповідно, майже з нуля треба було створювати і репертуар: якщо у квітні 2022 року в театрі залишилося лише дві вистави, то зараз їх уже 50.

Суспільне Культура запитало в Кирила Кашлікова, які вистави в Театрі Лесі найбільш популярні, які стосунки мають із Театром Франка та які прем’єри планують у наступному театральному сезоні.

Яких режисерів запрошує Театр Лесі і коли поставить виставу за сучасною драматургією

Ви очолили театр у доволі кризовий час. Як рефлексуєте про три роки на посаді?
Мені здається, команда театру, яка залишилася в Україні, зробила неможливе. Не знаю прикладів в історії, коли великий театр на три сцени і з колективом 470 людей у центрі європейської столиці, залишився б майже без репертуару. Коли ми відкрили театр 9 квітня 2022 року, у нас було всього дві вистави — "Три кохання" за текстами Лесі Українки та казка по Андерсену, яку ми створили нашвидкоруч, аби підтримати дітей у перші тижні повномасштабної війни.

 

Вистава "Три кохання" за текстами Лесі Українки. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Створити 17 прем’єр за рік — це дуже серйозне навантаження. Ми втримали театр і повернули доковідні показники і за глядачем, і за доходами. Тому вже близько року ми можемо думати про інше — стратегію, якість і творчість, про п’єси, з якими працюємо й режисерів, яких запрошуємо до співпраці.

Наскільки за цей час ви намацали свою нішу та стратегію?
Це дуже складне запитання. Здавалося б, мотивація є, ми розуміємо, до чого прагнемо, а потім виникає реальність, у якій ми живемо… Стратегія має безліч складових. Наприклад, репертуар — це вже стратегія, адже ми будуємо його на рік-два наперед.

Ми маємо вдаватися до пошуків цікавих театральних проєктів, але таким чином, щоби вони давали дохід. Ні для кого не секрет, що з початком вторгнення були два секвестри з фінансування [примусове скорочення бюджетних витрат]. Тож питання, як компенсувати цю дельту, аби виплачувати співробітникам заробітну плату, також лягає на плечі театру. Якщо до повномасштабної війни ми мали повне державне фінансування на заробітну плату, і можна було спокійно щось шукати, то зараз можливості дуже обмежені.

Також треба підтримувати будівлю театру, в межах можливостей оновлювати обладнання. Наприклад, застаріле обладнання по звуку. А світловий пульт у нас згорів за пів години до прем’єри "Отелло" [прем’єра вистави Давида Петросяна "Отелло" відбулася 27 квітня 2024 року]. Оновлення апаратури потребує великих коштів. Ми взяли цей пульт у розстрочку і досі у нас ще залишився один платіж.

 

Вистава "Отелло". Театр Лесі Українки

Але якщо говорити про театр мрії, то ми хочемо побудувати такий простір, де були б представлені найкращі українські режисери, яких не так багато, а також щоби ми мали можливість залучити світовий досвід — нові театральні тенденції та напрямки. Останній пазл у театрі мрії — створити умови для того, щоб виникали нові режисерські та акторські імена.

Що для вас важливо, коли ви запрошуєте українських і закордонних режисерів? За якими критеріями визначаєте, з ким хотіли би попрацювати?
Українських режисерів ми всі знаємо — тих, які вже щось зробили чи лише починають. Ми придивляємося до них і розмовляємо. Наприклад, нещодавно в мене була зустріч із Дмитром Захоженком, і ми домовилися про співпрацю. Його дуже зацікавила творчість Хвильового.

Я кажу "так", якщо буде цікава режисерська особистість і якщо режисер пропонуватиме українську драматургію. Так сталося з Іваном Уривським, який закриє у нас сезон прем’єрою за однойменним твором Кобилянської "Земля".

Із закордонними режисерами теж працюємо. Як ви знаєте, до нас на кастинги нещодавно приїздив польський режисер Ґжеґож Яжина. Наступного сезону він ставитиме на нашій сцені виставу "Кассандра" за Лесею Українкою.

Багато хто з європейських колег підтримує український театр, але не всі готові приїхати й випустити виставу.

В одному з інтерв’ю ви казали, що не всі вистави стануть на сцену Театру Лесі. Які вистави не стануть і чому?
Ми намагаємося обирати п’єси для людей і про людей. Коли персонаж потрапляє у певні обставини та робить вибір. А форма може бути будь-яка. Головне щоби в історії був посил: для чого режисер сьогодні бере цю виставу, про що він хоче поговорити з глядачем?

Думаю, головна риса Театру Лесі — це вміння розповідати зрозумілі історії. Мій ідеальний театр — цікава форма при абсолютному розумінні, що відбувається, а ще краще — розуміння, навіщо, чому цю виставу показують саме сьогодні.

Якою має бути п’єса сучасного українського драматурга, щоби стати на сцену Театру Лесі?
Думаю, справа навіть не в сучасній драматургії, а в тому, що може "зачепитися" за велику сцену — простір на 700 глядачів. Це вимога до будь-якої драматургії, не лише до сучасної.

Які вистави йдуть з успіхом на великих сценах? Класичні, наприклад Шекспір. Але тут замало просто підняти "вічну" тему, потрібно побудувати драматургійну конструкцію, тобто треба провести тему через персонажів, виправдати кожне їхнє рішення, кожний вчинок, детально проробити діалоги.

Не можу сказати, що таких прикладів немає у сучасній драматургії. Наприклад, "Погані дороги" [Наталки Ворожбит] — матеріал, прописаний для великої сцени й дуже добре зроблений, він "тримається" за велику сцену [виставу втілила головна режисерка Театру на лівому березі Тамара Трунова].

Чи планує Театр Лесі ставити вистави за текстами сучасних драматургів у наступному сезоні?
Ми все ще перебуваємо у пошуках "своїх" сучасних авторів. Думаю, іскра буде або тоді, коли така п’єса справді зможе "встояти" на великій сцені, або тоді, коли хтось із режисерів, про яких йшлося вище, прийде з таким текстом — і цей варіант найкращий. Якщо режисера зацікавить текст сучасної драматургії і він скаже, що знає, як його поставити, ми з радістю це зробимо.

Стосунки з Театром Франка та вистави на 4:20

Які вистави зараз "найпродаваніші" в Театрі Лесі?
"Поромник" [вистава Кирила Кашлікова за п’єсою Джеза Баттерворта]; "Блискуча ідея" [комедія в режисурі Максима Нікітіна]. "Брати" йдуть дуже добре [драма за мотивами Лукіно Вісконті в постановці Олександра Кобзаря]. Як не дивно, "Джульєтта і Ромео" [вистава Кашлікова за Шекспіром] має солдаут практично на всі вистави, хоча прем’єра була ще у 2014 році.

 

Вистава "Поромник" у Театрі Лесі Українки у Києві. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Це лише на великій сцені. На сцені під дахом на всіх виставах — солдаут. З одного боку, там лише 50 місць, а з іншого, повертаючись до стратегії, сцена під дахом — це те місце, де ми плануємо зрощувати нові таланти. Проєкт "Пошук", який дає можливість початківцям реалізувати свої ідеї на камерній сцені, триває вже другий рік, і виходять дуже цікаві вистави. Наприклад, пишаємося постановкою "Мини Мазайла" за Кулішем [у постановці Віталія Гавури]. Із режисерами домовленість така, що ми за замовчуванням граємо десять вистав, і слідкуємо, чи будуть вони мати попит у глядача. Якщо бачимо солдаути, вистава переходить у репертуар.

 

Вистава "Мина Мазайло" у Театрі Лесі Українки . Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Ще у нас є нова сцена на 140 місць, там працюють вже більш досвідчені режисери (близько 70 % вистав там теж мають шалену популярність). Це також поле для експерименту. Але якщо сцена під дахом — це тотальний експеримент, то нова сцена — напів експеримент. Це такий "радар", яким можна перевіряти, про які теми можна сьогодні грати, що болить авторам вистави та глядачам.

На основній сцені дуже ризиковано експериментувати. Тут обирати вистави слід вкрай обережно — п’єса, режисер, каст, але й тут є межа контролю з боку театру. З виставами запрошених режисерів ми зустрічаємося лише на генеральній репетиції.

А чому треба обережно?
Цифри. Є хороші вистави, які, на жаль, викликають меншу зацікавленість у глядачів. Зараз в репертуарі вже 51 назва, і знов болюче питання: спочатку вистав бракує і ми терміново їх набираємо, а згодом треба від них відмовлятися.

В активний, так званий високий сезон, у нас дуже гарні фінансові показники — наповненість глядацької зали сягає 87-90 %. Так було у першому кварталі 2025 року. А ось квітень-травень — уже гірше.

Як гадаєте, чому так? Люди починають більше виходити на вулицю, ніж ходити в театр?
Ця мантра була в радянських театрах, нібито є сезон театральний, а є дачний. І вона працювала, поки не стався дуже показний випадок із Театром Франка [йдеться про солдаути вистави "Конотопська відьма"]. Там немає високого чи низького сезону. У Театрі на Подолі також є вистави, куди немає квитків незалежно від сезону. Просто є хороша вистава, отже, є і глядач.

Які стосунки у вас зараз із Театром Франка? Співпрацюєте чи конкуруєте?
Це запитання існує, так би мовити "в повітрі", але особисто в моїй парадигмі конкуренції з Театром Франка немає. У нас дуже добрі стосунки, є проєкти, куди ми залучаємо акторів цього театру...

У квітні 2022 року ми відкрилися першими, бо мали укриття поруч, і домовилися з тодішнім керівником Театру Франка Михайлом Захаревичем, що будемо ділити велику сцену: два дні граємо ми, два дні — франківці. На нашій сцені вони випускали прем’єри "Калігули" і "Авантюриста". Можливо, згодом ми реалізуємо спільну з франківцями масштабну виставу, яку можна було б грати і у нас, і у них.

У чому, на вашу думку, причини такого успіху Театру Франка?
Одна зі складових успіху — це кількарічна робота [головного режисера театру] Дмитра Богомазова зі створення потужної творчої команди. Давид Петросян та Іван Уривський починали з невеликих вистав, і цьому передували роки пошуку. Також вони досить довго підбирали акторів, і це спрацювало.

Із "Конотопською відьмою" все зійшлося: музика, сценографія, короткий час вистави. Ніби вистава вловила щось, що вчувалося у повітрі, і сарафанне радіо спрацювало, тож тепер на всі вистави Івана, Давида й Дмитра є попит.

Мабуть, час вистави впливає не так сильно. Ваш "Поромник" триває 4 години 20 хвилин, і за вашими словами це одна з найбільш продаваних вистав у театрі.
Якщо цікава історія, вірю, що глядач буде.

"Три товариші" в Театрі Франка тривають 3 години 40 хвилин. Думаю, це вже тренд, ніби пройти квест — а висиджу я чотири години двадцять хвилин, чи ні?

До того ж Баттерворт — один із найкращих драматургів сучасності. Він знає, як працює глядацьке сприйняття, і все прописує, ніби ноти. Чергує складні й легкі теми, щоби не було втоми в сприйнятті. Також дуже математично будує простір.

Виставу "Поромник" ви готували ще до повномасштабної війни. Як вважаєте, скільки загалом треба часу, щоби створити якісну виставу? Чи окей, умовно, ставити вистави кожні півтора місяця?
У європейських театрах справді існує традиція ставити виставу за вісім тижнів. Один із моїх маркерів — Королівський національний театр, я б хотів, аби наші вистави були такої якості. Там я дивився виставу [бельгійського режисера] Іво ван Хове "Вид із мосту", яку також зробили за вісім тижнів.

Є історія про японського художника — маленького хлопчика. Коли його запитали, як він їх створює, хлопчик відповів, що спочатку довго-довго думає, а потім обводить олівцем те, що вже сформувалося в уяві. Тому думаю, навіть виставі "за вісім тижнів" передує робота на рік чи півтора. За цей час режисер працює із макетом, продумає світло й звук. Тобто на репетиції з акторами він приходить із повністю готовою виставою. З мого досвіду, трьох місяців для постановки вистачить, якщо всі знають, що їм робити.

Як змінився глядач Театру Лесі після повномасштабної війни?
Зараз основний глядач старше 35 років, але залежить від вистави. Загальне враження — стало набагато більше молоді. Не знаю, з чим це пов’язано. Театри і люди стали сміливішими.

Якщо до уваги знову брати аналогію із японським художником, який спочатку створює картину в уяві, а потім переносить обриси на папір, можна сказати, що так само починають з’являтися обриси українського театру, не лише в Києві.

 

Кирило Кашліков — режисер, директор Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Ірина Сомова

Рутина директора театру й сенси у "Поромнику"

За ці сорок хвилин, поки ми з вами розмовляємо, вам постукали у двері двічі та подзвонили разів зо п’ять. Як проходить день директора театру?
Не хочеться жалітися. Є люди, які нібито народжені для такого виду діяльності, їм це подобається, та це не я. Припустімо, я хотів би почитати якусь п’єсу. "Поромника" ми випустили в грудні, і з того часу я щоразу приїжджаю в театр десь о 8:30 з наміром принаймні півтори години почитати новий текст. Уже травень, і мені все ще не вдалося цього зробити.

Зранку доводиться дороблювати справи, які залишилися ще з учора, а після шостої, якщо берешся за текст, уже просто не можеш зрозуміти, що за автор перед тобою і про що він пише. Тому це рутина, в театрі завжди щось відбувається, і коли мене запитують, що я роблю, мені важко відповісти, бо це в якомусь сенсі День бабака.

Та коли ми втомлюємося, то завжди кажемо одне одному, що є люди, яким складніше. Ми працюємо на своїй ділянці, й театр сьогодні — це частина суспільства, яка теж виконує свою роботу.

У вас є й акторський бекграунд. Наскільки це допомагає чи заважає у режисурі?
Мені допомагає, але це про акторську режисуру. Бо є режисери, навчені професійно, у них інший склад розуму. Є ті, хто може ставити на замовлення. А я на замовлення не можу зробити. У мене є певний досвід, є уміння розбирати текст на складові, але для мене важливо, щоби емоційно п’єса влучила в мене і ми знайшли контакт.

Як зазвичай ви знаходите тексти для вистав?
Періодично моніторю простір, які вистави успішні. У 2017 році я прочитав про прем’єру "Поромника" в лондонському Royal Court у режисурі Сема Мендеса, там ця постановка встановила рекорд за продаваністю квитків. Думаю, спрацювало те, що і Мендес і Баттерворт свого часу працювали над бондіаною.

Два роки ми шукали, як отримати права на постановку тексту Джеза Баттерворта, вийшли на прямий контакт з його агентом і виявилося, що драматург дуже підтримує Україну й практично безкоштовно надав права на постановку, треба було лише заплатити за оформлення документів.

 

Вистава "Поромник" у Театрі Лесі Українки у Києві. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Я ще не встигла переглянути виставу, але читала багато відгуків. Зокрема пишуть, що "Поромник" — погляд англійця на ірландську тему. Український глядач також може, як завжди, шукати певні паралелі. Що думаєте про ці відгуки?
Я читав кілька рецензій британців та кілька ірландців на лондонську виставу. Ірландці категорично не сприйняли постановку Мендеса, а британці дуже підтримали. Якщо уважно читати відгуки, можна зрозуміти, що саме тригернуло ірландців: на сцені якісь дивні люди, які постійно напідпитку та говорять незрозумілою мовою, з акцентом, і це, природно, стало тригером.

Але ж це рецензії саме на виставу, не на п’єсу Баттерворта. Чи є це у нашій виставі? Немає, і не треба цього шукати. Я не погоджуюся, що це погляд англійця на ірландську тему. Баттерворт, до речі, під впливом теми, яку підняв у цій п'єсі, зробив ДНК-тест і з’ясував, що він з Ольстера [одна з чотирьох історичних провінцій Ірландії, де розгортаються події п'єси].

Навіть не важливо, чи він британець, чи ні, але припустімо, що таки британець. Подивімося на персонажів його п’єси. Там всі герої — ірландці, і лише один — англієць, й той, м’яко кажучи, несповна розуму. Хіба імперський британець писатиме п’єсу з таким персонажем? Тож, на мою думку, таких наративів там нема.

Це добре, що виникають такі дискусії. Але не проводжу паралелей з українцями, хоч ми й дуже схожі в нашій історії. Ірландці існують в контексті війни 400 років. Якщо зануритися в історію, то можна виявити, що Олівер Кромвель знищив понад половину ірландців. Проте, ірландці, як і українці, нескорені.

Ви також казали, що після "Поромника" хотіли почитати іншу п’єсу, але ніяк не вдається. Що плануєте ставити наступним?
Розкажу, якщо цей текст "влучить" у людей, які будуть створювати театральний простір, як "влучив" у мене.

"Ми розповідаємо зрозумілі історії". Директор Театру Лесі Українки — про репертуар з нуля і прем’єри

 

Вистава "Поромник" у Театрі Лесі Українки у Києві. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки

Темпи вистав і прем’єри наступного театрального сезону

17 прем’єр за рік це доволі багато. Далі ви будете зберігати такі самі темпи?
Ні, нам це вже не потрібно. Два сезони поспіль було по 17 прем’єр, і це було не про якість, а про те, що треба було просто втримати театр, фінансово забезпечити його існування.

Але врахуйте, що 17 прем’єр — це не лише на великій сцені, але й на сцені під дахом та новій сцені. Загалом, щоби театр повноцінно функціонував, має бути 18-20 назв в репертуарі. Тож від двох до чотирьох прем’єр на сезон — це нормально для великої сцени, щоби репертуар оновлювався.

У сезоні 2025-2026 року ми плануємо чотири прем’єри на основній сцені та близько шести чи семи прем’єр на новій сцені та сцені під дахом.

Які вистави на наступний театральний сезон уже можете анонсувати?
Андрій Жолдак приїздить у червні й буде працювати на репетиційній сцені. Наскільки я знаю, каст уже практично готовий. Думаю, його виставою "Дім" ми відкриємо сезон.

Практично домовилися на наступний сезон із Дмитром Богомазовим. На лютий-березень, якщо все буде добре, плануємо виставу Ґжеґожа Яжини.

Буде дуже цікавий проєкт з іспанцями, вони завжди поруч, і словом і ділом. Посол Рікардо Лопес-Аранда Хагу, з яким у нас давня дружба, запропонував театру п’єсу Антоніо Вальєхо "Сон розуму". Вальєхо — це автор такого рівня для Іспанії, як Тарас Шевченко для України, Браян Фріл для Ірландії чи Габріель Гарсіа Маркес для Латинської Америки.

"Горизонталь" цієї п’єси, тобто її сюжет, розповідає про останній період життя Франциско Гої, коли він уже не чує і починає страждати від психічних розладів. А "вертикаль", тобто тема, це протистояння художника з Філіпом VII — де демократія починається, а де закінчується, що таке інквізиція, чи потрібна вона, чи ні.

Драматургія фантастична. У Вальєхо є момент, де глядач сприймає сцену через Гою, який вже не чує. Тобто там прописані фрази та репліки, але вони закреслені. Акторка, яка грає у цій сцені разом із Гоєю, має знати, що каже, але не казати цього, а Гоя їй відповідатиме.

Театральний простір для нас створила головна художниця Національної опери Марія Левитська, уже є макет. Буде великий оперний простір, із картинами, дуже красива сцена.

Режисер Ігнасіо Гарсіа приїздитиме до нас двічі або тричі та ставитиме виставу блоками. Плануємо її на квітень. А завершувати сезон сподіваємося виставою Давида Петросяна "Принцеса Турандот". Це на великій сцені. На новій десь у березні плануємо виставу Дмитра Захоженка за Хвильовим, яку я вже згадував.

Які вистави в українських театрах ви любите дивитися, можливо, подивилися кілька разів?
Важко сказати, бо я дивлюся їх крізь професійну призму. Пам’ятаю, ще коли був студентом, разів зо п’ять передивився "Тев’є Тевеля" із Богданом Ступкою у Театрі Франка [прем’єра 1989 року в режисурі Сергія Данченка]. Кілька разів дивився першу виставу Андрія Жолдака, яку грали на теперішній сцені Сергія Данченка — "Момент" за Винниченком. Зараз також намагаюся дивитися всі прем’єри в театрах.

Яке кіно надихає на постановки? Знаю, що любите Мартіна Макдону, може, ще очікувати вистав за ним? [у 2020 році Кирило Кашліков поставив "Каліку з острова Інішмаан"].
У Макдони є ще дві-три чудові п’єси, які хотілося б поставити. Але його персонажів дуже важко грати, ти ніколи не знаєш, чого очікувати від його персонажів, що цей персонаж зробить — обійме когось чи вб'є. Тобто потрібен дуже високий рівень акторського темпераменту.

З фільмів, які вплинули на мене, пригадую великі саги, як "Одного разу в Америці" [стрічка Серджо Леоне, яка триває майже чотири години], "Загибель богів" Лукіно Вісконті, "Двадцяте століття" Бернардо Бертолуччі, "Кабаре" Боба Фосса, "Життя прекрасне" Роберто Беніньї. Раджу!