Миколі Рушковському – 100!

Його сцена – це життя, його життя – це театр.
Він був із тих, кого не забувають. Справжній актор і щирий вчитель,
Микола Рушковський залишив слід не лише в історії українського театру, а й у серцях тих, хто мав щастя бути поруч.

Далі – спогади учнів, зворушливі й надихаючі, комічні й щемливі, але завжди – зігріті теплотою і вдячністю, які важко награти… Навіть якщо ти талановитий успішний актор – учень самого Рушковського.

Артем Ємцов:
– Головне, що я виніс з нашої 15-річної дружби (а це була саме дружба, бо я міг звернутися до Миколи Миколайовича з будь-яким питанням, у будь-який час, міг зателефонувати на його домашній телефон, номер якого пам'ятаю і досі, зайти до нього додому – просто поговорити), так от, він часто повторював одну фразу: «Актором можеш ти не стати, але людиною стати – мусиш». Це стало гаслом мого творчого життя. Так, знаю, в наш час в нашій професії дотримуватися цієї заповіді важко, і якби я міг дозволити собі певні непорядні вчинки, можливо, і життя в професії складалося б у мене щасливіше, але у вухах – його голос: «Актором можеш ти не стати, але людиною стати – мусиш…»

Ксенія Ніколаєва:
– Наші сім’ї жили в одній квартирі на Хрещатику. В одній кімнатці – у сім’ї Рушковських народився Андрій, а через рік у кімнатці, де жили мої батьки, народилася я. Між кімнатами висіла мотузка, на якій сушили пелюшки обидві сім’ї, тож наші мами постійно їх плутали. Обидва батьки наших сімейств були Миколами Миколайовичами, тож і через цей збіг також бувало чимало плутанини…

Отже, Миколу Рушковського я знала без перебільшення усе своє життя.
До того ж, моя мама була провідною артисткою Театру імені Лесі Українки: я зростала за лаштунками і бачила геть усі вистави за участю Миколи Миколайовича.

А потім мені пощастило вступити на його акторський курс. Але попри дружнє ставлення, він не був щодо мене лагідним і ніжним педагогом. Не давав тих ролей, які я хотіла грати, постійно критикував… Тоді я – 16-річна дурепа – не розуміла, що таким чином Микола Миколайович виховує мій характер! Дуже йому тепер за це вдячна!

Сподіваюся, десь там, нагорі, вони з моєю мамою продовжують палко обговорювати усі наші прем’єри…

Наталія Кудрявцева:
– Він навчив нас абсолютному служінню театру. Виховував із розумінням того, що театр нам нічого не винен. Ми – винні театру. Коли Микола Миколайович вимовляв саме це слово ТЕАТР – у нього змінювався тембр голосу, вираз обличчя ставав особливим...

Він був небайдужою людиною – завжди усім допомагав: колегам, друзям, студентам. Водив до лікарів, сприяв вирішенню побутових питань. Але й міг бути уїдливим і дуже хльостко іронізувати. Пам'ятаю, у роки мого навчання на репетиції сказав: «Ти народилася, здивувалася, такою і залишилася», або: «Тужила-страждала – з моста в річку впала»… Я страшенно ображалася на нього, плакала… Потім, коли я почала викладати у майстерні Рушковського, спостерігала, як подібні жарти сприймали вже наші спільні студенти. Вони не непритомніли з переляку, як ми свого часу, але теж трохи ніяковіли. Проте всі завжди розуміли, що навіть кепкував він з нас – з любов’ю.

Ольга Сумська:
Моє спілкування з Майстром почалося доволі яскраво і непередбачувано. Вперше я побачила Миколу Миколайовича на сцені Театру імені Лесі Українки у виставі «Кафедра». Пощастило «дістати» квиток на гальорці, тоді мені було 14, все видавалось просто казковим: неймовірна гра акторів, фантастична атмосфера і магія омріяного театру… А вже за два роки, закінчуючи школу у Полтаві, я довідалася, що Микола Рушковський набирає курс у театральному!

Вирішила вступати виключно до нього і ні до кого іншого… На вступних іспитах дуже яскраво себе показала й отримала найвищий бал! Це було справжнім щастям для мене. І, як сказав Микола Миколайович, це було найкращим досягненням за всі чотири роки навчання… Бо потім все пішло трохи не так, як хотілося б. У моєму житті зʼявилося кіно, а Майстер оголосив, що забороняє будь-які зйомки без його відома. Я намагалася поєднувати театр і кіно, але того теплого ставлення і довіри від педагога вже не відчувала... В дипломних виставах отримувала епізоди, а також другорядні ролі у виставах інших педагогів, хоча мріяла грати саме у постановках Миколи Миколайовича…
І все ж, я вдячна йому за ці роки навчання, за школу, за любов до професії, яку вселив в нас майстер. І за вистави, зіграні разом пізніше, коли я стала артисткою Театру імені Лесі Українки.

Він завжди вав у блискучій формі, вражав своєю вічно молодою енергією, вишуканим стилем, глибиною, органікою та легкістю на сцені. Але головне, що я запам’ятала – це працездатність і віра в себе. Саме ці якості передав нам наш неймовірний Микола Миколайович. В моїй душі – вдячність і тепло до всіх творчих миттєвостей життя разом з Майстром!

Наталя Доля:
– Ще студентами, ми бігали до Театру «Сузір'я» дивитися виставу «Коли кінь непритомніє», головну чоловічу роль у якій, грав наш Майстер. Я навіть подумати не могла, що через кілька років у цій виставі гратиму з Миколою Миколайовичем кохану його персонажа. Там усе будувалося навколо наших стосунків. Моя героїня закохалася в чоловіка, який був вдвічі старшим за неї, але, знаєте, коли героя грав Рушковський, НЕ закохатися в нього було просто неможливо.

Він був чудовим партнером на сцені – надзвичайно чуйним. Під час кожної з вистав виникала певна напруга: від того, як зустрінуться наші герої сьогодні, як дивитимуться одне на одного, залежав розвиток усіх подальших сцен, щоразу з’являлися нові нюанси у стосунках, і щовечора ми грали про щось інше. Це унікальна здатність, яка відрізняла Миколу Миколайовича від інших акторів. Він не пропускав жодної твоєї іронії, жодної інтонації, жодного погляду та своєю реакцією провокував кожен раз на іншу – незаплановану поведінку персонажів.

Мені пощастило бути його партнеркою і у виставі «Заповіт цнотливого бабія». Ця п’єса була наче про нього написана – просякнута його досвідом, його ставленням до дружби, до любові, до життя… Недарма Віталій Малахов поставив цю виставу «на Рушковського», як бенефісну роль актора. У ній, я цілковито відчувала на собі його феноменальну якість бути тобі на сцені «батьком». За ним було – як за кам’яними мурами. Його допомога була настільки педагогічно виваженою, без повчань, без втручання у твоє розуміння ролі, що здавалося – ти все зробила сама! На кожній репетиції, виставі ти наче йдеш з людиною, тримаючись за його руку…

А у момент фінального монологу Фірса у виставі «Вишневий сад» ми всі збиралися у кулісах, і, затамувавши подих, дивилися, як він стоїть один у промені світла, вдивляється в нього, говорить, прощається… Він дійсно прощався у кожній з останніх своїх ролей. Давалися взнаки вік, хвороби… На моє питання «Як ви почуваєтеся» – жартував: «У моєму записнику немає вже нікого, хто міг би сказати, як почуваються у такому віці…» Тож, він знав, про що говорить, про що розмірковує у кожному зі своїх монологів. Це була «вертикаль»… Розмова із всесвітом… Перехід в інше життя… Сакральний момент… Магія…

Ольга Гришина:
– Пам’ятаю комічну, проте дуже зворушливу історію... Через хворобу серця лікарі заборонили Миколі Миколайовичу палити. Тож він «стріляв» цигарки у нас – студентів. А що могли курити бідні студенти? Ми курили так звані «бенеки». Це коли одна цигарка розкурюється на всіх, ще й останній шматочок гаситься і ховається «на потім»… А мені подруга подарувала дуже модну річ – кишенькову попільничку. І курила я ті самі «бенеки», проте попіл струшувала в неї – це був шик!

І от одного теплого сонячного дня, у просторій аудиторії корпусу, що на Подолі (де ми навчалися зазвичай самі) Миколі Миколайовичу знов довелося «стріляти» сигаретку в нас. Я підійшла і запропонувала свою попільничку. Він докурив, загасив недопалок, поклав його всередину… Це смішно, проте я зберігала його там кілька років! Здається, вже й випустилися ми, а він все залишався у тій коробочці. Рука не підіймалася викинути – це ж недопалок самого Рушковського!

Ми не одразу «подружилися», адже я з першого курсу знімалася, а кіно, як відомо, псує студентів. Я вчилася сумлінно, не пропускала занять, якось викручувалася, аж ось в середині другого курсу отримую запрошення у восьмисерійний проєкт. Довелося йти відпрошуватися на зйомки. Було так страшно, думала відрахує з курсу за таку нахабність, проте пішла і розказала все відверто. Микола Миколайович сказав, що це моя відповідальність, що маю визначитися сама. Він говорив зі мною, як з дорослою, і такою щирою була ця розмова… Від проєкту я тоді відмовилася, проте так легко мені стало на душі, і з того дня наші стосунки почали налагоджуватися.
Його «уроки» доходили до нас пізніше, вже по закінченню навчання. І про те, що усі творці вистави мають бути командою, що ти мусиш довіритися режисеру, адже він несе відповідальність за виставу, так само, як і ти. Про зовнішній вигляд актора… «Що це за ГАМАШІ на тобі?! Ти ж дівчина! Майбутня актриса!» Він був шляхетною людиною: зсередини і ззовні, вимагав того ж і від нас. Тож, досі чуєш в голові його голос і намагаєшся виглядати й поводитися відповідно…

Андрій Самінін:
– Микола Миколайович Рушковський – людина, яка відкрила мені двері в професію. Саме в професію, бо він не просто викладав – він навчав нас ремеслу. Давав знання, які допомагали відчувати себе на сцені захищеними, впевненими. Часто повторював: «Актор має вміти не лише входити в образ, а й виходити з нього». Його методика була глибоко практичною, перевіреною роками власного сценічного досвіду.

Моя перша зустріч з ним відбулася ще перед вступними іспитами. Я побачив перед собою імпозантного, як сам він казав – «авантажного», – чоловіка, але водночас дуже відкритого й уважного саме до тебе, до кожного, хто до нього приходив. Є навіть такий напівжартівливий вислів: якщо хочеш, щоб Микола Миколайович посміхнувся, – запитай його про його студентів.

Його очі завжди світилися молодістю, вогником, і коли його питали, в чому полягає секрет, відповідав: «Я живу проблемами молодих». Він дійсно щиро цікавився всім: чи є у студента, де жити, чому він запізнився, куди їздив, що бачив. Йому було не байдуже – він жив нашими життями.

Що я виніс з його школи як актор? Мабуть, прагнення до структурованості, організованості. Кожна його роль була чітко вибудувана: в тексті — кольорові помітки, підкреслення, акценти, стрілочки. Все мало сенс, усе було на своєму місці. А ще він навчав нас грати «смачно». Це теж його термін. Як смачно з’їсти на сцені канапку, випити (нехай і штучний) коньяк, як сісти на стілець або подивитися у вікно... Він навчав бачити й передавати на сцені цей «смачний» бік життя.

Пам’ятаю, як на першому курсі ми робили етюди на тему тварини. Я вибрав богомола. І коли показував – Микола Миколайович захопився як дитина. Він згадав, як бачив богомолів у Середній Азії, і раптом сам почав рухатися, як богомол. Він повністю включився в гру, спробував відтворити цю істоту. Така була його натура – творча, жива, захоплена.

Я мав щастя працювати з ним у дипломній виставі. Грав горбуна – нещасного персонажа. Він давав мені повну свободу під час репетицій, але свобода ця, знову ж таки, базувалася на чіткій структурі. Він допомагав шукати правду в деталях: «Якщо персонаж нервує – у нього можуть спітніти долоні. Отже, десь має бути хустинка». Він вчив звертати увагу на дрібниці, які роблять гру живою, переконливою.

Я можу згадувати багато, але головне – я все життя вдячний йому. Не просто за те, що він відкрив мені двері у професію, а за те, що відкрив її чарівність. Ділився ремеслом, таємницями, які дають артисту свободу на сцені. Він був Учителем з великої літери. І все, що він подарував мені, залишиться зі мною на все життя.

Ігор Рубашкін:
– Почну з кінця… Коли створювався наш Театр на Печерську, ми з Оленою Лазович та Лілією Нагорною репетирували самостійну роботу. Все літо – у спеку, в підвалі, який нам тоді виділили. Репетирували серед щурів… Приймати роботу покликали Миколу Миколайовича та Олександра Крижанівського (художнього керівника театру). Ми знали, що їм сподобається, бо працювали чесно. Але надзавданням було інше – нам конче потрібні були гроші на декорації, аби рухатися далі. Жили тоді буквально на каві й цигарках.
Микола Миколайович порадив нам хоч іноді виповзати з підвалу, бо: «Якісь ви зелені…» Та й справді – три місяці без сонця! Ми потупцювалися та чесно зізналися: нам би грошенят – на гарну справу. І тут Микола Миколайович відкриває портмоне й каже: «Ось, ми якраз були на гастролях, і я трохи зекономив на добових…»
Так вийшло, що він став нашим «сімейним педагогом». Його курс свого часу закінчила моя мама – Тетяна Печенкіна, потім я, а згодом і моя сестра. Спочатку дядько хотів, аби я вступив до КПІ – отримав якусь «людську» професію. Але мама сказала, що від долі не втечеш. У школі ж я найкраще декламував вірші. Вона й відправила мене до Миколи Миколайовича. Не скажу, що вступив я «по блату» – допуск до іспитів давали інші викладачі, але...
Пам’ятаю, як мама знайомила мене з ним уперше. Враження незабутні – справжній барин! Він тоді зауважив, що бути вищим за власну матір (а вона в мене дуже висока) – це якось нескромно. Я трохи присів і так, навприсядки, й пішов сходами.
На іспитах я лиш милувався, як інші абітурієнти танцюють і співають. Бо сам готувався не так ретельно. Ні байки, ні пісеньки. Спочатку щось заграв під гітару. Потім сказав, що танцювати вмію тільки вальс – бо на випускному танцював. А так як дівчат у залі не було – самі хлопці, то танцював із… стільцем. Миколай Миколайович насупив брови: «Більше фігур не буде?..»
Вердикт його був невтішний: «Ані слуху, ані голосу, ще й рухається погано». Але мене взяли. А після року навчання – занять вокалом і пластикою – він подзвонив педагогам й сказав: «Хлопець, виявляється, співає! А коли так – будемо ставити мюзикл про Дон Кіхота «Людина з Ламанчі».
Нещодавно серед паперів я знайшов аркуш, датовану 19 вересня 1995 року. Це була анкета, яку він склав і роздав усім нам – першокурсникам. Окрім стандартних запитань про вік, адресу, там були й такі:
• Який ваш місячний бюджет? З чого складається ця сума? Чи отримуєте стипендію? Чи підробляєте?
• Склад вашої сім’ї? Умови життя? Ваша допомога родині?
• Те таємне, чим ви хотіли б із нами поділитися?
• Що ви з’їли перед заняттям? Чим снідали? Чим плануєте обідати? Відповіді були різні.
Місячний бюджет моїх одногрупників варіювався від 600 тисяч до 5 мільйонів (купонів!)... Але я не про це. А про ПІКЛУВАННЯ. Не взагалі – а про конкретні дії, конкретну допомогу. Тільки Микола Миколайович, «заради відновлення вітамінного балансу в молодих організмах», організував автобус, і ми всі, під його керівництвом, поїхали «тирити» яблука у напівзакинутому саду… І тільки він міг знайти людей, готових скластися грошима, аби щодня нас – голодних студентів (а часи тоді були непрості) – годували бутербродами з ковбасою…