Цей милий дивний дім

В афіші Національного театру ім. Лесі Українки з’явилася «старомодна» комедія про те, що ніколи не вийде з моди

У Києві в День перемоги відбулася довгоочікувана прем’єра вистави «В цьому милому старому домі». П’єсу відомого драматурга Олексія Арбузова режисер Михайло Резнікович поставив як «казку для дорослих». Ролі виконали три покоління акторів: корифеї — Валерія Заклунна та Юрій Мажуга, представники середнього покоління — Тетяна Назарова, Дмитро Савченко і Олена Силантьєва, а також студенти Театрального університету.

ВІРЮ — НЕ ВІРЮ!

Сюжет цієї казки зовсім не фантастичний, а ось її герої в трактуванні режисера якісь нетутешні. Ані у 1960-х, коли відбуваються події, ані тим більше сьогодні не було і немає таких простодушних, етично чистих, подекуди наївних і безкорисливих людей. Все надто гарно, аби бути правдою. Тут не брешуть, не сердяться, не заздрять, не ненавидять. У цьому домі живуть музикою і коханням. Тут розмовляють інколи химерними словами... В цьому безглуздому, холодному, егоїстичному світі «милий старий дім» — тиха заплава, втрачений рай...

І першою його втрачає Юлія (Тетяна Назарова) — опереткова актриса, проживши 19 років у приморському містечку з чоловіком, дітьми і свекрухою, залишає сім’ю, покохавши іншого. Щоправда, оманливе щастя триває недовго, і через два роки героїня повертається, сподіваючись, що рідні пробачать і приймуть її назад. Однак пізно: колишній чоловік Костя Гусятников (Дмитро Савченко) збирається одружуватися з молодою лікаркою-стоматологом Ніною (Олена Силантьєва). Основна колізія сюжету в тому, що новоприбулих в містечко Юлю і Ніну адміністратор готелю селить в один номер. Жінки, не підозрюючи того, що люблять одного і того ж чоловіка, встигають подружитися.

Тетяна Назарова не грає кокетливу приму. Її Юлія — актриса, яка втомилася ламати комедію. Вона карикатурно, зі зневагою демонструє, як співала в театрі «Карамболіну-Карамболетту» з «Фіалки Монмартра» і починає відчайдушний танок, бравуючи неіснуючими ознаками удаваного благополуччя: «Квартира в Москві, в театрі успіх, статті в газетах, чоловік — веселун... Чого ж іще, дівчинка, чого ж»? Насправді ж немає у неї ані чоловіка, ані квартири — суцільне випалене поле.

Протверезіння Юлії, її «похмілля» тим важче, чим щасливішим стає закоханий Гусятников. Дмитро Савченко створює образ людини, сп’янілої в передчутті щастя. Вона «випадає» з реальності, бачачи Ніну, яка сміється, в білому одязі (цей міраж супроводжуватиме героя впродовж всієї вистави), говорить нелогічно, плутано... Через наївність не розуміє, з якою метою Юлія «приїхала погостювати». Діалог колишнього подружжя — одна з найбільш емоційно сильних сцен вистави. На прощання Юлія заспіває їхню спільну пісеньку — ту, з якою все починалося, заспіває, як реквієм за минулим, втративши будь-яку надію. Він востаннє інстинктивно потягнеться до неї, вони розгойдуватимуться в такт, розділені декількома кроками, як прірвою: він — до неї, вона — від нього, і навпаки... У цьому натяку на вальс, у цьому напівтанці Юлії та Гусятникова — все нездійснене і безповоротне.

КОХАННЮ КОЖЕН ВІК ПІДВЛАДНИЙ

Кохана Гусятникова — Ніна — гарненька, але така безглузда! І хоча діти назвуть її «страшиликом», і за задумом автора Олені Силантьєвій доведеться надіти окуляри і чудернацьку шапочку, симпатія до цього персонажа не згасне. Ця Ніна дуже скучила за ніжністю і дуже боїться налякати своє довгоочікуване щастя. Вона хоче здаватися кращою, аби подобатися, і не підозрює, що подобається саме своєю непідробністю. Актриса зуміла створити дуже щиру людину, яка заслуговує на щастя і кохання.

Втім, кохання у виставі вистачило на всіх. У цьому будинку кокетують один з одним навіть бабуся Раїса та її чи то перший, чи то четвертий (вона сама досі не розібралася) чоловік Ераст. Цю солодку парочку на прем’єрі зіграли Валерія Заклунна та Юрій Мажуга.

Дітей Гусятникових, а також їхніх коханих зіграли студенти-третьокурсники Театрального університету (майстерня М.Резніковича). Вони зуміли використати з позитивом відчуття ліктя і радісне кипіння юного життя. У контрапункт безтурботній молоді, сплескам радості і нічим не затьмареного щастя працює виконавець ролі старшого сина — Макара — Ілля Пономаренко. Він виявляє на сцені життєву об’ємність і підвищену чуйність, і навіть не віриться в те, що перед вами студент. У цьому трактуванні Макар став совістю сім’ї. Для нього цей рай ще не втрачений, але, відслуживши в армії, зіткнувшись з реальним світом, він єдиний, хто розуміє, який трагічно крихкий цей світ.

Крихкість, хисткість, безтілесність — основна прикмета цієї вистави. Постановка насичена ніжністю і коханням — поезія від театру, ефемерна і невловима. Цю якнайтоншу матерію не можна «помацати», не можна вивести її формулу, математично розрахувати. Герої вистави такі, якими ми маємо бути. Вони — найкраще в нас, найпростіше, найправильніше, дитяче і чесне. «Старомодна комедія про майже старомодних людей», — анонсує виставу режисер, і дві години сидячи в залі, дивуєшся, коли встигли вийти з моди душевні якості, що олюднюють людей. Цей старий, милий напрочуд теплий, затишний світ — не утопія. Це остання надія на те, що — руку простягни, обернися — рай досяжний. Вистава-казка, вистава-мрія...