Преса

Кирило Кашліков: "Ми одностайно проголосували, аби із назви прибрати слово «російський»"

Про Театр під час воєнних дій ми спілкуватимемося з народним артистом України (2011), режисером і директором-розпорядником (2014) Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Кирилом Кашліковим.

Тем - купа, відповіді зринатимуть під час самої бесіди. Лейтмотив інтерв’ю: як нам виграти цивілізаційну битву з варварами ХХІ століття?

 

- Щиро вітаю вас, пане Кириле! Почнемо зі складних запитань. Ще до початку війни з рф, здається, приблизно за місяць, уже йшли розмови про вилучення з назви Національного академічного театру імені Лесі Українки словосполучення “російська драма”. Скажіть, це була вказівка зверху чи ініціатива знизу? 

- Сталося це 25-го чи 26-го лютого, як справжній емоційний вибух. Так різко трупа відреагувала на російське вторгнення… Справді, це питання порушилося ще до початку війни, узгоджувалося з Міністерством культури України, але не вирішувалося. 

- Формально як діялося? На загальних зборах? Таємним голосуванням?

- Та ні. 24-го, коли в Києві почали вибухати бомби, я у Телеграм-каналі організував групу. Належало зрозуміти: колектив роз’їхався чи ще у місті? Буквально за п’ять-десять хвилин хтось із колег порушив питання назви. Невдовзі колективом - усі були на контакті, разом із Михайлом Юрійовичем Резніковичем (генеральний директор-художній керівник Національного театру імені Лесі Українки. - О.Р.) ми одностайно проголосували, аби з назви прибрати слово “російський”. Невдовзі на сайті з’явилося наше підсумкове “Звернення працівників театру Лесі Українки” (див. тут).

Я ТВЕРДО ПЕРЕКОНАНИЙ, НА НАШИХ ОЧАХ ВИПЛАВЛЯЄТЬСЯ НЕЗЛАМНА НАЦІЯ 

- Підвищимо температуру розмови… На вашу думку, сьогодні в Україні слід зносити пам’ятники Пушкіну?

- Запитання для мене не складне, але нагадує воно інше, що часто до мене лунає: що далі буде з репертуаром Театру? 

- І яке ваше бачення?

- Наразі триває війна. Згідно з моїм особистим емоційним досвідом та досвідом мого оточення, найвища планка сьогодні - це кожному фізично вижити у цій війні, а разом з країною - перемогти. Ось чому питання, так би мовити, мирного життя сьогодні не на часі… Власне, тема подальшого існування пам’ятників Пушкіну в Україні - це реакція на завданий душевний біль, викликаний російською агресією, психологічна відповідь на смерть рідних, друзів, знайомих. Зверніть увагу, захисники України зі зброєю в руках можуть те почуття вихлюпнути на полі бою, а у мирного населення люттю відформатована психологічна реакція. 

- На ваш погляд, зовнішній російській агресії мирні українці опираються внутрішньою агресією?

- Я так це розумію, коли йдеться про знесення пам’ятників Пушкіну. Одначе, тут я - не суддя: засуджувати таки дії під час війни у мене немає ніякого морального права. 

- Ваші міркування нагадали ідею, викладену в романі американського письменника Курта Воннегута, який запевняв: час людству не дурницями перейматися, а подбати та врешті-решт створити чітку державну систему запобігання поточним стражданням.

- Саме так! І бачите, наразі вона створюється! У ці дні та місяці… Я твердо переконаний, на наших очах виплавляється незламна нація. Наче в домні, за високих температур, коли вариться криця… Саме це тепер і відбувається. Повторюся, ось чому всі питання мирного часу планкою набагато нижчі. 

НЕМАЄ МЕТОДИЧОКЯК НАБУТИ ДОСВІДУ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА ВІЙНОЮ, ЦЕ НЕ ВИСТАВА, ЯКУ ДИВИШСЯ З ПАРТЕРУ 

-  Як після 96 років трупі ведеться без “російської драми”?

- Складно відповісти на це запитання… Трупи як такої наразі немає. Є колектив, розкиданий по країні, навіть по цілій Європі. Наша спільна реакція на агресію, на війну з боку рф складається і формується… Щодня втрати, щодня біль. Сумніваюся, що хтось сьогодні переймається темою “російської драми”.

- Про що свідчать ваші особисті, так би мовити, емоційні заміри?

- Психологічно у колег та і в мене особисто стався тектонічний зсув. Є реакція, а ось наслідки ще належить усвідомлювати і переосмислювати: реакція пов’язана з особистим емоційним досвідом кожної людини. 

- Йдеться про очищення чи уточнення шкали моральних цінностей?

- Відповідь на це запитання лежить у площині реакції на події, пов’язані з російським вторгненням в Україну. Це настільки дика подія, вона настільки поза межами людської моралі, що складно взагалі давати цьому пояснення та оцінку. Немає методичок, як набути досвіду спостереження та участі у війні. Це не вистава, яку дивишся з партеру. Скажу вам як режисер, ми переживаємо перший рівень емоційної реакції на жахливі події.  

- Схоже, це здобуття істини, пане Кириле!

- Саме так, Олександре! Ви маєте рацію, а правда у кожного персоналізована. 

- Андре Мальро сказав: “Лише особисто пережита правда має значення”…

- Так. Кожен формує власну думку, відповідаючи на запитання: “Що є сучасна цивілізація?” 

- Знаю, що 17 квітня у Національному театрі імені Лесі Українки, який поновлює роботу, відбулася прем’єра дитячої вистави за казками Ганса Крістіана Андерсена українською мовою? Чия то була ініціатива? 

- Тут слід трохи ширше відповісти. По-перше, те, що ми відновили роботу, - це абсолютно правильно. Мирне життя слід наближати, а не чекати… По-друге, цього психологічно потребував наш колектив. Бо загальновідомо, боєздатність військовий підрозділ зберігає максимум 45 діб, а потім він має піти з лінії зіткнення та відновитися. По-третє, у громадян України відсутня можливість піти на ротацію, ми завжди на передовій, хоча й у різних іпостасях…  

- Точно! На власному блокпосту.

- Звісно. Тому тільки-но з’явилася перша можливість знову стати до роботи, у колективі народилася ініціатива, яку особисто підтримав міністр культури України. Ще наприкінці березня, під час традиційної zoom-конференції, Олександр Ткаченко запропонував нам, трупі, подумати, як це зробити і з чого саме слід почати. Наші львівські та івано-франківські колеги уже працюють повний репертуар, тоді як у Києві безпеку може поки що забезпечити лише наш театр.

ТЕАТР Я СЬОГОДНІ НАЗИВАЮ “НАШИМ ОКОПОМ”

- Ви особисто підтримали ту ініціативу?

- Одразу. Але належало з’ясувати, хто з акторів залишився у Києві та здатен вийти на Малу сцену. Коли все стало зрозумілим, до Театру завітав наш міністр, особисто перевірив шляхи евакуації глядачів (у разі повітряної тривоги). У підсумковій розмові Олександр Ткаченко озвучив думку: було б добре, якби саме малечі, найбільш “ошпареній” війною частині українців, ми щось запропонували… Нашому режисерові Ользі Гаврилюк я запропонував зробити цікавий сценічний мікс, десь на годинку, не більше. Вона швидко відгукнулася, так з’явилася вистава “У країні казок”. 

- Гру слів “У країні казок” свідомо вклали у вуста Гансу Крістіану Андерсену?

- Ясна річ. 

- Вважаю, це конче необхідна вистава, адже київські діти, які не виїхали з міста, під час війни просто захлинаються у незвичних для них обставинах, у які вони раніше ніколи не потрапляли.

- Ви теж щодня читаєте всі оті жахливі історії, в яких українські діти, які залишили міста і села, обпалені війною, перелякано реагують на звук домофону, запитуючи: “Мамо, це сирена?” Коли під вікном сміттєвоз необережно перевертає бак, малеча здригається і ручками закриває голівку, наче від вибуху авіабомби… Це дуже болить. Моя власна десятирічна дочка перелякано заплакала, коли 24-го лютого в Києві вона прокинулася від першого вибуху. Ми маємо зібратися разом - Театр я сьогодні називаю “нашим окопом” - і робити свій внесок у здобуття Україною великої Перемоги. 

- Чув, що у вас сьогодні в роботі на перекладі українською ще дві п’єси… Пане Кириле, можете уточнити які і чому саме вони?

- Більше, аніж дві! Тобто, ви запитуєте, як під час війни живе театр імені Лесі Українки? 

- Можна сказати й так.

- Коли зблиснула перша можливість вийти на сцену, мені почали телефонувати актори, які залишилися у Києві та можуть безпечно доїхати до Театру. Разом почали накидати ідеї. Першою зринула “Варшавська мелодія”… 

- Ой, як гарно!

- В’ячеслав Ніколенко та Аліса Тункевич, виявилося, вже три тижні як самостійно працювали над перекладом. Насправді тут слід уточнити: ще до початку війни у нас відсотків на вісімдесят усі переклади основних вистав були виконані. Втілюючи в життя Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, ми заздалегідь готувалися. Хоча ще тільки обмірковувалися варіанти, чи буде то синхронний переклад, чи субтитри, де і яке додаткове обладнання з цією метою придбати тощо. Війна проти України лише пришвидшила той тектонічний зсув.

- Наступна вистава?

- 23 квітня, у суботу, ми дамо “Майже сімейну вечерю”, яку теж в українському перекладі підготували задіяні у виставі актори Максим Нікітін, Олексій Поліщук, Олександр Валюк, Олександра Ена, Аліса Тункевич. 

МЕНІ ВЖЕ НАДІСЛАЛИ ПЕРШУ ВОЄННУ П’ЄСУ, ЩО БУЛА НАПИСАНА БУКВАЛЬНО ТРИ ДНІ ТОМУ 

- Наступне запитання ви просто випередили відповіддю! Але… Чи міститиме у новій редакції “Варшавська мелодія” - легендарна для театру імені Лесі Українки вистава! - подяку Варшаві за те, скільки поляки зробили, роблять і робитимуть, аби у цій війні підтримати українців?

- В емоційному полі це неодмінно виникне. Навіть якщо ми ці слова не закладемо у текст. За законом театру, якщо все правильно зроблено, належні емоційні поля самі виникають. Зізнаюся, особисто я про таку ідею не думав. Дякую, Олександре. Але у повітрі вона, як важливий перегук із сучасністю, неодмінно літатиме. Адже в театрі випадковостей не буває… Насправді ми почали з “Трьох кохань” Лесі України, бо та вистава, як і безсмертна поетка, є нашими візитівками.  

- За 96 років існування Театру в його репертуарі була, здається, лише одна п’єса українською мовою? Здається, у 2006-му…

- Ні, не зовсім так. За щоденниками Тараса Шевченка кілька років у нас йде вистава “Всюди один…” (“Свічка на вітрі”), де грає “франківець” Петро Панчук. Далі - замальовка з фрагментів життя Лесі України “Три кохання”. І на Малій сцені у нас була, сподіваюся, і буде, молодіжна драма “Ігри на задньому подвір’ї”. А дуже давно ставилася вистава про Василя Стуса… 

- Ось саме її я і мав на увазі! Центральну роль у виставі “Іду на край” виконував актор Роман Семисал. У 2014-му році він став режисером Молодого театру, де виконав головну роль у виставі “Рядовий Шевченко”.

- Так, Рома Семисал - справжній майстер. А п’єса “Іду на край” була нашою першою спробою показати глядачу виставу українською мовою. 

- Наскільки знаю, сьогодні він, тобто “Василь Стус” і “рядовий Шевченко”, воює в одній із бригад ЗСУ. Чим не сюжет для захоплюючого байопіку?

- Коли ми переможемо, коли Україна почне відбудовуватися, з’являться нові потужні п’єси від українських драматургів, сцену побачать вражаючі вистави від українських режисерів. Мені вже надіслали першу таку п’єсу, написану буквально три дні тому. Називається вона “Блокпост”. Зверніть увагу, такий творчий процес уже пішов. 

- Хто з акторів Театру пішов до війська, може, волонтерить?

- Щодо відсотків не говоритиму, але не помилюся, коли скажу: чимало колег. Хто - у ЗСУ, хто - у теробороні, хто - волонтерить. У нашій групі в Телеграм-каналі ми, наприклад, організували Центр волонтерської допомоги, таку собі фінансову точку збору коштів, який реалізовує численні проєкти - від придбання бронежилетів до закупки ліків для певних груп хворих.

27 КВІТНЯ У ТЕАТРІ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ “ФРАНКІВЦІ” ПОКАЖУТЬ ВИСТАВУ “ЛИМЕРІВНА” ЗА ПАНАСОМ МИРНИМ

- Цікаво, як тепер у репертуарі ви дистанціюватиметеся з Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка?

- “Дистанціюватиметеся”?  

- Так. Ну, поділите тематичні поля…

- (Тривала пауза) Ви що, знали? (Ще одна пауза) Я чому трохи забарився з початком інтерв’ю, ми саме спілкувалися з “франківцями” на предмет колаборації. Моя мрія, якій, може, з двадцять років, - почала здійснюватися! З “франківцями” ми відтепер спільно діятимемо. У нас велике минуле; наприклад, майстри обох труп між собою дружили. Нам слід докласти зусиль, аби з’явилося велике майбутнє. 

- Що мається на увазі?

- Під час війни за об’єктивних причин Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка не може відкритися. І ми практично домовилися, що вони гратимуть на нашій сцені. 

- Неймовірно! Яка сенсація!

- Ба більше, “Укрінформ” повідомляю про це першим, так би мовити, це ваш ексклюзив. 27 квітня у театрі імені Лесі Українки “франківці” покажуть свою камерну виставу “Лимерівна” за Панасом Мирним... Що стосується вашого запитання, театр імені Лесі Українки, переконаний, знайде власний звук. Точно він відрізнятиметься від довоєнного, точно не лунатиме в унісон з іншими театрами. Бекграунд минулого й потужна у творчому плані трупа, вибір до постановки п’єс, чим театр завжди славився, та актуальні посили до глядача - допоможуть знайти повоєнний саунд.  

- За останні півтора місяця які спектаклі, пане Кириле, з вашого репертуару втратили актуальність?

- Відповім так. Навіть ті вистави, які ми граємо зараз на Малій сцені, їхнім надзавданням, як це не крамольно лунає, є повернути глядача у людське поле. Тому творчі критерії наче відсунуті на другий план. Наразі актуально людей повернути до людяності. Не я написав, але на війні людині найважливіше залишатися людиною. Це ще складніше, коли у вашому особистому оточенні є вбиті на фронті, закатовані у підвалах, зґвалтовані на вулицях, розчавлені танками.

- Що до війни ви особисто не встигли?

- На травень планувалася прем’єра вистави “Поромник” британського драматурга Джеза Баттеруорта. Відповідно до театральної технології, 24 лютого ми мали зібрати п’єсу на репетиційній сцені, і переходити на Основну сцену, йти, так би мовити, на випуск. Практично творчий продукт був готовий.  

- Про що вистава “Поромник”?

- За темою - про ІРА, Ірландську визвольну армію, про дії та наслідки. Насправді про вибір людини, яка визначається в одвічних питаннях: “Яка моя головна мета в житті?”, “Чи завжди мета виправдовує засоби?” Головний герой “Поромника” - колишній активіст ІРА Куїнн Карні, який після Кривавої неділі 1972-го року залишив Ірландську визвольну армію, бо більше не міг погоджуватися з кривавими методами ІРА, він з великою родиною оселився на фермі, проте минуле його розшукало, щоб примусити знову зробити важливий вибір у житті. 

 СЬОГОДНІ КОЖЕН УКРАЇНЕЦЬ – ВІДКРИТА РАНА 

- Будь ласка, власною думкою продовжіть шекспірівську цитату: “Весь світ – театр, а…”

- Якщо зімпровізувати по-акторськи, вийде на кшталт: “Весь світ - театр, театр воєнних дій”. 

- Клас! В одному інтерв’ю ви зауважили: “Моя робота дарує людям можливість пережити емоції, які у повсякденному житті відсутні”. На вашу думку, спектру яких почуттів сьогодні бракує українцям?

- Ух! Кажуть, війна прибирає з життя кольори, а залишає чорне та біле. У тому полі, в якому існую я, вирують гострі почуття, спричинені війною. Звідси - біль, агресія, категоричність, про що ми говорили на початку розмови. Сьогодні кожен українець - відкрита рана. 

- Вважаєте, глядач зачекався саме на арттерапію?

- Не розписуватимуся за всіх, але коли у воєнний час ми вперше показали виставу “Три кохання” з життя Лесі України, у залі чимало людей плакали: і актори на майданчику, і глядачі у залі, і співробітники служб за лаштунками. Такого явища мирний час не знав. Мав місце якийсь емоційний вихлоп, трансформація болю та люті у людяність. На часі - спробувати гармонізувати внутрішній світ українців. 

- Чи шукаєте ви п’єсу, яка зі сцени Національного академічного театру імені Лесі Українки піднесе глядачеві саме такий емоційний букет?

- Скажу відверто: я наполегливо шукаю… Тим часом кожен день: 43-й, 47-й, 53-й - кожного з нас змінює, змінює, змінює.

Один із знайомих, який сьогодні воює на фронті, коротко сказав: “Цей дощ надовго…” Не знаю, якими ми станемо за десять днів чи за три місяці, якими дійдемо до Перемоги, який складеться психологічний клімат, якою виявиться нація… Ви, напевне, з історії театру знаєте, коли як жанр виникли та розквітнули мюзікли та оперета?  

- У період Великої Депресії.

- Так. Коли пекло закінчиться, а в Україні запанує мир, тоді ми й зрозуміємо, де ми опинилися та яких саме емоцій конче потребуємо. Разом з тим, я абсолютно переконаний, що, наприклад, текст “Поромника” дуже, дуже актуальний.  

- Чим ще порадуєте нас з прем’єр?

- Наприкінці квітня на Новій сцені ми запускаємо виставу “Коли проспіває півень” словацького драматурга Івана Буковчана, яку ставитиме режисер Олександр Степанцов. А ще - Михайло Юрійович Резнікович розпочинає працювати над текстом класичної п’єси “У неділю рано зілля копала” Ольги Кобилянської.

А я? Я насправді переймаюся пошуками літературного матеріалу, якого життєво потребує український глядач, і про що найбільше хотітиметься поговорити після війни.

ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЦЕСИ, СПРИЧИНЕНІ ВІЙНОЮ, ПОКЛИЧУТЬ ДО ЖИТТЯ ГОСТРУ ГРОМАДСЬКУ ТЕМУ

- Саме про важливий вибір наступне запитання… Месія наставляв: “Те, ким ми є сьогодні, - результат наших учорашніх думок, а сьогоднішні думки формують наше завтрашнє життя. Адже життя - це породження нашого розуму”. Яким буде український театр після війни?

- (Глибокий-глибокий вдих і видих.) Пропоную дожити - і подивимося… Хоча насправді нічого звечора на ранок принципово не змінюється… Літературні процеси, спричинені війною, думаю, покличуть до життя гостру громадську тему. 

- Вважаєте, таким виявиться лейтмотив повоєнної української літератури?

- Тема ця, схоже, ляже в основу. Це, ймовірно, вплине і на вибір театрального репертуару, не знаю - подивимося. Тут я починаю пливти… Адже нас навчали як? Має минути час, слід подивитися на події ніби з боку, аби події війни перетворилися на літературний текст. Драматургові теж потрібен час для узагальнення емоцій, переживань, болю, страждань, сподівань. Скільки років минуло після Війни 1812-го року перш ніж з’явився роман “Війна і мир”? 

- Більш як пів століття.

- Ось бачите… Але не певен, що у нашому випадку доведеться так довго чекати.

НАС НЕ БУДЕ, А ТЕАТР ЗАЛИШИТЬСЯ

- Аби ви побачили дно замуленого озера, від мулу вода має стати прозорою. Зазирнемо у майбутнє: ювілейний, 2026-й рік, святкування сторіччя Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки - якими ви їх бачите?

- Я людина емоційна, навіть імпульсивна. І я дуже люблю колектив нашого Театру. Тому, по-перше, хочеться, щоб у цій війні всі колеги вижили. У фізичному розумінні цього слова. Адже снаряди, на жаль, падають ближче і ближче… У нашому оточенні вже є втрати, у родинах членів колективу. По-друге, театр імені Лесі Українки, певен, укотре продемонструє справжню творчу єдність. Ви так далеко зазираєте...

- Хіба це далеко?… Зазирнемо у справді далеке майбутнє. Спробуйте виступити візіонером і розкажіть, яким стане Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки зразка 2126-го року?

- Якщо ввімкнути режисерську уяву, я бачу таку картинку: телебачення не перемогло театр, ні. І вони існують, бажано - паралельно. Нас не буде, а Театр залишиться. Доки як вид житиме homo sapiens, доти існуватиме інтерес вивчати людину, її вчинки, а особливо - людину у стані вибору…  

Через сто років Україна стане найбільш розквітлою країною Європи, а може, і цілої планети. Тут мешкатимуть щасливі люди. Відкриється багато нових театрів, де завжди будуть аншлаги. І театр імені Лесі Українки, як і сьогодні, вважатиметься одним з кращих національних театрів. І діти наших дітей…

- Після нашої розмови у вас особисто залишилося щось несказане?

- Знаєте, про що я останнім часом постійно думаю? Одна з моїх крайніх прем’єр - трагікомедія “Каліка з острова Інішмаан” британсько-ірландського драматурга Мартіна МакДонаха. Обожнюю цього автора, який як кінорежисер поставив стрічки “Залягти на дно в Брюгге” (2008), “Сім психопатів” (2012) і “Три білборди на кордоні Еббінга, Міссурі” (2017). Більшість вважає: подібні твори є сучасними зразками чорного гумору, на мій погляд, дійсності це не відповідає. 

- Чому ви так вважаєте?

- Ось послухайте, про що говорить головний герой “Каліки з острова Інішмаан” Каліка Біллі: “У житті кожного хлопця настає мить, коли він повинен взяти долю у свої руки, спробувати щось зробити, і, навіть якщо він знає, що у нього є один шанс на мільйон, однаково він повинен його використовувати, інакше для чого взагалі жити?” Іншими словами, у кожну людину вбудовано механізм, що в екстремальній ситуації, навіть поза нашою волею, вмикається, і людина перетворюється на Людину. Ось чому ніколи не варто втрачати віру у людство.

ЯК СТАЛО МОЖЛИВИМ ТАКЕ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ЗНИЩЕННЯ ЛЮДЕЙ?

- Саме про це ви, Кириле, сьогодні і думаєте?

- Ні… Раз-у-раз я думаю про те, як у 2022-му році, за наявності у людства неймовірних технологій, Буча, Ірпінь, Гостомель, Чернігів, Маріуполь стали можливими!?! Як стало можливим таке середньовічне знищення людей?! 

- Відбулося повернення варварів?

- Ні, я не розумію… Начебто, у середній школі ми однакові твори читали й за однаковими підручниками навчалися...

Мабуть, не всі. І, певен, що не однакові. Але це справді відкритого запитання з порядку денного не знімає…

Олександр Рудяченко

УКРІНФОРМ 19.04.2022

Посилання:

Коментарі:

Нема коментарів

Коментувати

Перед тим як написати коментар, ознайомтесь з правилами сайту.
Увага! Коментарі незареєстрованих користувачів будуть розміщуватися на сайті після перевірки адміністратором.

protect
go_up