Вистава «Свої»: прем’єра про життя, смерть, війну та людяність

Сюжет. Події відбуваються під час Другої світової війни. Листопад 1944 року. Розгромлено Словацьке національне повстання… У маленькому містечку під час комендантської години окупанти схопили 10 заручників, аби «відплати» за вбитого особистого охоронця коменданта. Є наказ – стратити 10 словаків (різних за віком та за соціальним станом) – невинних людей, які випадково потрапили під руку патрульним.

Протягом ночі у в'язнів то з'являється, то пропадає надія на порятунок – то вони вірять у те, що вбивцю буде знайдено до світанку («перш ніж заспіває півень»), то на те, що майор, за наказом якого їх схопили, все ж помилує бранців…

На коливанні цієї надії та на взаєминах людей, які опинилися у замкнутому просторі занедбаного кінотеатру, і відбувається дійство. Передчуття смерті та слабка можливість вирватися з ув'язнення живим – хоч і ціною життя одного з них – змушують героїв говорити про життя, смерть, війну і, головне, про людяність…

Бекґраунд. Цю виставу можна називати по-різному: притча, «одягнена» у форму військового детективу, психологічний трилер, антифашистська драма.

Вистава поставлена за п’єсою Івана Буковчана «Перш ніж проспіває півень». Режисер – Олександр Степанцов, сценографія – Олена Дробна, костюми – Костянтин Кравець, помічник режисера – Михайло Гейкрайтер.

Дійові особи та виконавці: Фанка (Владислава Коровай), Ондрей (Олександр Греков), Терезчак (Віктор Алдошин), Баб’якова (Тетяна Остапенко), Шустек (Віктор Семирозуменко), Угрик (Юрій Дяк), Незнайомий (Гліб Суряга), Томко (Анатолій Ященко), Дружина аптекаря (Ксенія Ніколаєва), Маріка (Діна Андрійчук) і Фішл (Сергій Озіряний).

Під час перегляду вистави виникає відчуття, що ця історія не про далекий 1944 рік, а про наше сьогодення, бо вже майже 10 місяців ми живемо у стані повномасштабної російсько-української війни і добре знаємо, що таке комендантська година, на жаль, маємо й заручників на окупованих територіях – і це наша реальність...

Філософи кажуть, що у світі «все йде по колу…», а тому антифашистський твір Івана Буковчана не залишає байдужим нікого, і він дуже актуальний.

Іван Буковчан (1921-1975) – словацький драматург. Заслужений письменник Чехословаччини (1975), лауреат Державної премії Словацької Соціалістичної Республіки, сценарист, журналіст, актор, професор права. Нагороджений медаллю «За визначну працю». Навчався у Прешові та Празі. Брав участь у Словацькому Національному повстанні проти вермахту у 1944 році. З 1945 року багато років працював кореспондентом братиславських газет, зокрема, «Народна оброда» («Національне відродження»).

«Перш ніж проспіває півень» вважається його найвідомішою п’єсою. Драматургію Буковчана відрізняє широта тематичного діапазону, гострота морально-етичних проблем, поставлених переважно на матеріалі антифашистської боротьби.

Як зберегти людське в собі, хто виявився жертвою, а хто був «ганчіркою» і хто, зрештою, залишився після закінчення цієї драми з чистою совістю – про це вистава «Свої».

Глядачів захоплює інтрига: навіщо сюди помістили цих людей? Тим самим питанням страждають і самі герої п'єси. Коли відповідь буде отримано, стане не менш гостра і в буквальному значенні цього слова життєво важлива   проблема: хто вбивця? І це не марна цікавість – у спробі знайти розгадку людьми керує страх. Різкі повороти сюжету не відпускають уваги публіки. 

Вам сподобається, якщо: ви готові пережити разом із героями вистави страшний принцип «один загине чи десятеро будуть страчені», який ставить кожного перед вибором: залишитися людиною чи здійснити підлість і видати когось одного. У виставі є все: і юнацький максималізм, і батьківська любов, і мовчання інтелігенції, і відкритість простої людини, і «занепала» та «цнотлива» жінки, і шляхетність та підлість ексофіцера, і біблійна зрада «Юди»… Але головна думка спектаклю не в тому, що жалюгідний «Юда» зрадив, а в тому, що вірний «Петро» зрікся тричі «перш ніж проспівав півень».

Вам не сподобається, якщо: ви не готові зануритись у психологічну драму на дві години, коли дійство вивертає душу, та почути про що думають і що обговорюють люди в окупованих містах. 

Головна причина подивитися: у постановці «Свої» дуже багато реплік, які заслуговують на те, щоб бути афоризмами, а ще, аби поаплодувати у фіналі всім акторам, які створили на сцені чудовий мистецький ансамбль.