Давид Петросян: «Шекспірівський світ – нескінченний лабіринт, у якому не страшно загубитись»

27 та 28 квітня – прем’єра вистави «Отелло» режисера Давида Петросяна у Національному драматичному театрі імені Лесі Українки в Києві. Наступні покази постановки п’єси Вільяма Шекспіра відбудуться 10, 11, 31 травня та 1, 27, 28 червня. 

Це загалом 15-та вистава Давида Петросяна, друга його цьогорічна новинка після «Процесу»  за романом Франца Кафки та перша – саме в цьому закладі. З 23 жовтня 2023 року він працює головним режисером Театру імені Марії Заньковецької у Львові. Також ставить у столичних Театрі імені Івана Франка і Театрі на Подолі. Серед його робіт – «Земля», «Візит», «Цар Едіп», «Кассандра», «Буна». 

Дія трагедії відбувається у XVI столітті. Головний герой – мавр Отелло, командувач війська Венеційської республіки, який таємно одружується з донькою сенатора Дездемоною. Вони пливуть на Кіпр, де Отелло доручили очолити гарнізон під час війни з Османською імперією. Хорунжий Яго ненавидить і хоче позбутися полководця, бо той не призначив своїм заступником. Готує змову проти Отелло та переконує його у зраді дружини, за сюжетом.

Головну роль грає зірка фільму «Памфір» Олександр Яцентюк. Протягом дії спектаклю на сцені будують великий військовий корабель, який наприкінці руйнується.

Про виставу розповів режисер Давид Петросян. 

Пане Давиде, насамперед хотів би дізнатися про вашу інтенцію поставити «Отелло». По-перше, для вас як одного з провідних молодих інтерпретаторів української та світової класики на вітчизняній сцені звернення до Шекспіра є закономірністю чи чимось іншим? А по-друге, як саме до нього дійшли? Наприклад, ви говорили, що не до кінця відчуваєте саме цей твір, але водночас він накладається на сучасний український контекст та ваші міркування про наше сьогодення. 

— У мене немає особливого сентименту до Шекспіра і певної мети обов’язково звернутись до нього. П’єси потрапляють до рук залежно від моїх особистих міркувань про події чи моральні питання. Тому «Отелло» за своєю природою цілком закономірно постає бажаним текстом для постановки. 

Відчути тексти Шекспіра одразу дуже важко. З ними треба провести багато часу: перечитувати кожну сторінку, читати аналітичну літературу. Цей автор просто так не дається в руки режисера. Тому й не відчуваю до кінця, бо він надто високо від мене. Треба час, аби трошки більше до нього дотягнутись. 

Скільки разів ви читали «Отелло» та чи змінилося ваше ставлення до п’єси, особливо під час роботи над постановкою?

— П’єсу я читав разів вісім. Далі намагаюсь не копирсатись у словах, а розібратись у власних відчуттях до твору. Звичайно, щодня стає дедалі більше розуміння того, наскільки це глобальний автор. Недарма режисери можуть ставити один і той самий текст Шекспіра разів п’ять за життя. Він дуже широкий для роздумів, інтерпретацій та сили думки.

«Отелло» називають однією з найбільш затребуваних шекспірівських п’єс. Чи ознайомлювались або навіть якось зважали на інші адаптації цього твору?

— «Отелло» – надзвичайно популярна п’єса у Великій Британії. Проте загалом її не так часто ставлять, як «Ромео і Джульєтту». Я бачив приблизно вісім вистав за цим твором, але то було досить давно і мені мало що запам’яталось. Перед самою постановкою намагаюсь не дивитись інші адаптації. 

Ви наважувалися щось змінювати чи інтерпретація тут не обов’язково полягає у прямому втручанні в текст? Наприклад, чи залишили головного героя мавром і чи торкаєтеся взагалі теми расизму?

— Змінювати текст таких авторів – це дилетантство. Його можна коротити, міняти слова в перекладі на менш архаїчні, але час дії ми не осучаснюємо. Шекспір зачепив багато тем. З цього багатства виділяємо щось конкретне, але намагаємось, аби автор був на першому плані. 

Теми расизму як такого у виставі нема, але деякі персонажі називають Отелло «чорним». Проте для цього не обов’язково гримувати актора в темношкірого. Як на мене, це поганий тон і відсутність поваги до інших національностей.

Ви вперше працюєте у Національному театрі імені Лесі Українки. Вас запросили та запропонували карт-бланш чи як це відбулося?

— З Кирилом Кашліковим (актор, режисер, з 31 грудня 2022-го – генеральний директор-художній керівник Театру імені Лесі Українки. – прим. ред.) ми говорили про постановку ще до повномасштабного вторгнення. Але погодився я там ставити, коли змінилась дирекція. Що ставити, обираю завжди сам. Не погоджуюсь на запрошення, якщо мені замовляють конкретну п’єсу. 

Центральні ролі виконують запрошені актори з кіно та інших театрів. Отелло – Олександр Яцентюк, Яго – Олександр Форманчук, з яким ви працювали над «Землею» і «Візитом» у Театрі імені Івана Франка, а Дездемона – Ольга Голдис, яка грає у вас вдруге після «Процесу» у Театрі на Подолі. Чому обрали саме їх?

— П’єсу я можу ставити, якщо для неї є виконавець. Неможливо просто обирати з тих, хто у трупі, навіть якщо це чудові актори. Тут багато чинників відіграють роль. Починаючи із зовнішнього вигляду та закінчуючи темпераментом і характером людини.

Мені цікаво було попрацювати з Олександром Яцентюком. Це гарний досвід для нього і для мене. Ольга Голдис – актриса, з якою не страшно будь-яку п’єсу ставити. Вона віддана в роботі й добре відчуває природу театру. Олександр Форманчук – мій давній друг. Для нього ця роль – нова сходинка, в якій може спробувати щось незвичне для себе. Його темперамент і пластика, на мій погляд, гармонійно сходяться з персонажем.

За вашими словами, Шекспіра неможливо взяти й поставити так, як написано, а треба шукати ключі. Що для вас означає «шекспірівський світ» і який у вас був ключ до цього автора?

— Шекспірівський світ – це нескінченний лабіринт, у якому тобі не страшно загубитись. За кожним поворотом чекають нові відкриття, думки, роздуми. Це автор, у якого можна вчитись усе життя. Ключика у мене нема, я можу орієнтуватись лише на власні відчуття. 

Розповідаючи про свою попередню виставу «Процес», ви казали, що там конфлікт не психологічний чи побутовий, а екзистенційний. А який для вас конфлікт в «Отелло»?

— Світ Шекспіра – це передусім поетичний світ. У ньому конфліктують не люди. Конфлікти поетики Шекспіра – у природі. Як буквальній, так і людський. Будь-яка спроба перевести зіткнення персонажів переходить в ілюстрацію або сучасні кухонні розбірки. Щодо власне Отелло, то він не конфліктує із зовнішнім, а переповнений сумнівів щодо природи довіри. 

У чому, на вашу думку, головна трагедія Отелло?

— Це складне питання, я на нього відповісти не здатен. Але міркуючи, думаю, що це трагедія людини в самотньому світі, де немає можливості спертись на когось – або з власної волі, або через низку обставин. І тоді людина опиняється одна проти всіх.

Який ваш улюблений твір Шекспіра, а який хотіли би поставити в найближчому майбутньому?

— Улюблених нема. У наступні пару сезонів будуть постановки п’єс «Річард III» і «Венеціанський купець».