Рвані вітрила, хустка і рояль: символізм прем’єри «Отелло» у театрі Лесі Українки

Десять хвилин до початку вистави. Завіса стягнута наполовину: за нею видніються актори, що прямо на сцені розминаються й готуються до дії. Згодом виходить режисер Давид Петросян і невимушено дає настанови. Потім уважно оглядає стільці – головну декорацію на сцені.

Вистави Давида Петросяна у столичних Театрі на Подолі («Процес» за Францом Кафкою), Театрі Франка («Кассандра» за Лесею Українкою, «Земля» за Ольгою Кобилянською або «Візит» за Фрідріхом Дюрренматтом) уже заслужили довіру й високу оцінку від публіки. У театрі Лесі Українки він запрошений майстер, а «Отелло» у цих театральних стінах є першою постановкою режисера, прем’єрні покази якої відіграли 26 та 27 квітня.

Редакція Druk відвідала премʼєрний показ та ділиться побаченим: від особливостей режисерської постановки до актуальної проблематики трагедії, написаної у XVII столітті Вільямом Шекспіром.

Режисер ховається за лаштунки – і починається театральне дійство шекспірівської класики, реальності, що криється після Перемоги у війні. Хіба не настав час, аби спочивати на лаврах? Ні, протистояння лише починається.

П’єса оповідає історію головнокомандувача війська Венеційської республіки Отелло, який закохується в доньку сенатора Дездемону, і потайки одружується з нею. Вони разом пливуть на Кіпр, де Отелло має керувати гарнізоном під час війни з Османською імперією. Його помічник Яго і дворянин Родріго готують змову. Яго користується наївністю Отелло й переконує у зраді Дездемони з його заступником Кассіо. Через ревнощі Отелло душить кохану, а зрештою дізнається всю правду.

Трагедія «Отелло», написана у XVII столітті, вважається однією з найбільш досконалих і глибоких творів Вільяма Шекспіра. Вона розкриває природу моральних принципів у конфлікті між собою: ревнощів і довіри, вічно живого і приреченого на смерть, неоднозначно й безсумнівного, чистого й заплямованого.

У темряві підсвічуються дванадцять героїв на однакових стільцях зі свічками в руках. Посередині сидить Отелло (у виконанні зірки фільму Памфір Олександра Яцентюка): на спині – кров, у руках – ніж і точило. На похилій сцені, палубі вітрильного корабля, грають його повернення з війни. Морські рушії, на перший погляд, мають звичайний вигляд, допоки не опускаються: після цього вони, із дірками від вогню й поношені вітром, формують занедбаний простір, де перебувають персонажі. Протягом вистави кожне вітрило по черзі, разом із моральними підпорами й канонами, рушиться вниз, сигналізуючи про виокремлення вистави на частини.

Є класичне театральне правило: якщо в першій дії на стіні висить рушниця, у третій вона вистрелить. Скажімо, цей символічний вираз переноситься на рояль, що стоїть посередині сцени й уособлює не лише інструмент, але й стіл, місце для танцю, ліжко чи майбутню труну. Однак «вистрелює» своєю мовчазністю від першої до останньої хвилини: рояль постає музою і гарматою водночас.

«Нехай за дружину віддасть він борг дружиною...»

За свою відважність у війні Отелло отримує нагороду від Небес – Дездемону (її роль виконує запрошена акторка з Театру на Подолі Ольга Голдис). Він, здавалося б, піднявся на максимальну сходинку свого соціального визнання: має авторитетний статус поважного генерала Венеційської республіки й кохану дружину. Вона – це той яскравий промінь сонця, енергії якого вистачило б, щоб освітити своєю чистотою й чеснотами усі підлощі навколо.

Водночас Дездемона утілює якості незначущої людини: «білої ворони» у світі, де навіть наречений не чує її. Ба більше, не вірить їй та, зрештою, убиває (попри те, що жінка кохає Отелло до нестями). Однією з найвражаючих сцен є момент насилля Отелло над Дездемоною. Побиття алегорічно передається рухом смичка від скрипки пластикою її тіла, коли кожне торкання супроводжується болем.

Опісля вона повертається до глядачів у карикатурному образі клоунесси і впадає у відчай, ламається, закривається в собі. Той промінчик і магічна легкість, особливості її персонажки, перетворюються на попіл. Вона зачарувала мавра, але їхнє кохання переросло в жорстокість, глибоку недовіру й ревнощі. «Мій чоловік немов уже не мій», – промовляє вона.

І стається це через віроломного Яго (у виконанні актора Олександра Форманчука), що нагадує підступного біблійного змія, який спокушає Адама та Єву. Він – лиходій і трикстер, тінь від людини.

«Остерігайтесь ревнощів, Отелло!»

Дружина Яго Емілія (її грає акторка Олександра Єна) знаходить хустку Дездемони, подаровану Отелло в день їхнього одруження. Надалі викрадає її і робить речовим доказом для наклепу, що цією хусткою зізнання також користується Кассіо.

Що ж керувало Яго в такій ненависті до Отелло? Він був інакший. Шекспір окреслив його мавром, тому з усіх можливих варіантів найняти когось для вбивства Отелло, обмовити перед будь-ким і позбавити статусу Яго обирає знищити генерала шляхом вбивства його ж дружини. Найкращого й найсвітлішого, що в нього було.

П'єса «Отелло» будується на карнавалі чорного та білого. Боротьба цих двох кольорів – Світла й Темряви – задана у п’єсі від самого початку. «Чорний злий баран зневажає вашу білу овечку», – символічно звучать слова Яго. Під кінець вистави йде протиставлення: білого обличчя в Дездемони й чорного в Отелло (що дуже нагадує відому картину Сальвадора Далі «Обличчя війни»).

Історія Отелло – у символізмі вибору між хорошим і поганим. Заплутавшись у хибі та істині, він затуляє власне Світло й залишається в Темряві. Це не трагедія обманутого мавра, чия наївність зробила з нього жертву заздрощів, а – трагедія упереджень та егоїзму. Це, за словами Давида Петросяна, «серйозне попередження, привід замислитися над проблемою довіри одне до одного і над тим, які випробування чекають на нас після Перемоги».