Кохання та саморуйнація: як пройшла прем'єра вистави "Отелло" Давида Петросяна у театрі Лесі Українки

27 і 28 квітня відбулася прем'єра вистави "Отелло" режисера Давида Петросяна в Національному академічному-драматичному театрі імені Лесі Українки. Постанова створена за п’єсою Вільяма Шекспіра "Отелло, венеційський мавр" (1603).

П'єса Шекспіра розповідає про мавра Отелло, який повертається після війни й одружується з донькою венеційського сенатора Дездемоною. Помічник головного героя Яго ненавидить його, тож переконує в зраді коханої. Отелло душить дружину через ревнощі й легковірність.

Сучасна українська версія відтворює класичний сюжет, надаючи йому казкового амплуа. Фантастична атмосфера розкриває не лише трагедію Отелло, а ще й рефлексію на повоєнні часи, що чекають і українців.

Над сценографією та костюмами працювала Даниїла Колот, а композиторкою й хормейстеркою є Сусанна Карпенко. У виставі грають Олександр Яцентюк (Отелло), Олександр Форманчук (Яго), Ольга Голдис (Дездемона), Юрій Дяк (Кассіо), Євген Лунченко (Родріго), Олександра Єна (Емілія), Наталя Доля (Б’янка), Сергій Детюк (Монтано). Серед музикантів — Вадим Аскевич, Любов Баранова, Марія Гаврилюк, Олексій Кабанов, Володимир Мішуков.

Як класичний шекспірівський сюжет про недовіру, кохання й зраду представили у виставі "Отелло", читайте в матеріалі Софії Коваленко.

Кохання та саморуйнація: як пройшла прем'єра вистави "Отелло" Давида Петросяна у театрі Лесі Українки

Режисер "Отелло" Давид Петросян визначив жанр вистави як казку. У коментарі для Суспільне Культура режисер пояснює:

"Казкою простір оповитий від почуттів. Коли життя навколо виглядає не в реальному контексті. Почуття визначають простір, колір, світло, звуки. Казка зникає у фіналі, коли герой лишається сам на сам зі своїм горем, а всі навколо не проявляють ніякої емпатії, лише сухо викладаючи факти. У них життя продовжується, бо люди, які прораховують все, завжди знатимуть, як пристосуватись. Ті ж, хто вміє по-справжньому любити й бути відданими своїй справі, занепадають".

Складні сенси й паралелі з українським контекстом загорнуті в обкладинку легкої фантастичности. Рефлексія на тему того, що чекає на українське суспільство по завершенні війни, оповита казковістю й поверхневим сюжетом ревнощів. Про що насправді історія генерала Отелло: про кохання чи про саморуйнацію, яка призводить до занепаду держави й спільних надбань?

Дійство розпочинається перформансом від одного з героїв вистави — музиканта (актор Володимир Мішуков). Він нібито неохоче й під примусом представляє постанову й режисера. Вимушеність, із якою герой промовляє до глядачів, надає спектаклю комічности, що час від часу проявляється й надалі. З мікрофоном у руці він схожий на стереотипного ведучого весілля чи сімейного застілля.

Згодом цей же персонаж з'являється в інакшому образі — з крученими рогами — і вже разом з товаришкою (акторка Марія Гаврилюк) вони діють як актори-музиканти. Задають веселого настрою, жартівливости, деколи безслівно доповнюють полотно, на якому взаємодіє решта.

Далі зосереджуся винятково на образах Отелло, Яго й Дездемони, які розкривають суперечливий характер мавра, дві його сторони.

Перша сцена у виставі — повернення Отелло з війни. Дванадцять стільців, які поступово займають персонажі. Трохи окремо тринадцятий, де, ніби спостерігач, сидить той самий музикант із рогами. Майже всі спиною до глядачів і зі свічкою над головою чи в руках.

Мізансцена нагадує "Таємну вечерю" Леонардо да Вінчі. У центрі — Дездемона як уособлення всього найсвітлішого й найчистішого, а ліворуч від неї — Отелло як Іуда, що зрікся довіри й світла.

Кохання та саморуйнація: як пройшла прем'єра вистави "Отелло" Давида Петросяна у театрі Лесі Українки

"Буря буде!" — говорять на початку. І, так, дійсно буде буря… внутрішній шторм, дисонанс поглине Отелло, і той задушить кохану Дездемону. Мавр (актор Олександр Яцентюк) у постанові — тихий, мовчазний, інколи надто стриманий і спокійний. Генерал, що кульгає, шукає спокою після війни. Як на мене, у розвитку персонажа не вистачило зламу та експресивности. Він ніби оболонка, яку наповнюють вчинки й думки Яго або Дездемони. Саме останні персоніфікують внутрішній конфлікт Отелло.

Витончена й дика кішка Дездемона (акторка Ольга Голдис) граційно поривається сценою. Янголятко на правому плечі Отелло. Усе світле й чисте, дитяча наївність і відкритість до почуттів, що колись були в ньому. Вона — ідеальність, до якої всі прагнуть. Дездемона часто поводиться, як дитина: виразно, гучно, поза рамками дорослого світу. В одній зі сцен вона навіть уподібнюється до загорнутого в пелюшки немовляти з квіткою замість дурника. Колись притаманні Отелло любов, надія й віра в добро чітко проявляються в характері Дездемони.

Чи не найемоційніша сцена вистави — коли Отелло б'є дружину. "... то ти не потаскуха? Не шльондра? Не курва?" — кожне слово супроводжує різкий струнний звук, поки мавр смичком проводить тілом Дездемони. Вона по-музичному граційна, а він силою та грубістю намагається приборкати звуки.

"Ти перед сном молилась, Дездемоно?" — обабіч роялю сидять мавр з уже почорнілим обличчям і дружина з білим гримом. Рояль, що стояв на сцені від самого початку, наприкінці стає труною для Дездемони. Ми одразу знаємо фінал: буде буря й Отелло задушить кохану.

Яго (актор Олександр Форманчук) для мене найбільш яскравий персонаж у спектаклі. Бісеня на лівому плечі Отелло. Антигерой, єхидний, підступний, хитрий, лукавий, сардонічний — насправді можна довго підбирати слова, щоб схарактеризувати його, настільки цілісний і водночас багатоголосий образ!

Сцена з риболовлею наочно показує, що Яго ловить рибу в каламутній воді — усіляко хитрує задля власної вигоди, підступно користується штормом, провокує його. Як зловив здобич, відрізає їй голову. Тут на думку спадає вислів "риба гниє з голови" — занепад і негаразди країни знов-таки починаються з влади, правителя.

Останньою є сцена суду, яка демонструє безглуздість дій Отелло. Він підсудний, на чиєму слуханні — музиканти, Яго з дружиною Емілією, Родріго, Монтано й Кассіо з Б'янкою. Через іронію висміюється довірливість генерала, якому достатньо було сказати, що хустину, яку він подарував дружині, та нібито віддала Кассіо. Повірив у наклеп, не обговоривши ситуацію з коханою:

— Через що убито? (Дездемону — ред.)

— Через платок…

Виправдання мавра настільки не мають сенсу, що інші актори залишають свої образи, на сцену виходить персонал театру, завіса опускається. Отелло до останнього намагається доводити свою невинність та одуреність.

Основа сценографії Даниїли Колот — корабель, палуба якого нахилена до публіки. Він руйнується, тільки-но генерал втрачає в серці любов, натомість заповнюючи його ненавистю й злістю. Декорації дозволяють відстежити момент, коли створене й виплекане Отелло нищиться. Щойно у мавра виникають перші сумніви щодо вірности Дездемони, вітрила корабля стають випаленими й подертими. Ми бачимо, як їх пошматувала війна внутрішня й зовнішня. Судно йтиме, допоки капітан здатен раціонально оцінювати ситуацію та перевіряти те, що кажуть люб'язні радники. Те саме з державою.

Кохання та саморуйнація: як пройшла прем'єра вистави "Отелло" Давида Петросяна у театрі Лесі Українки.

Створені костюми одночасно поєднують і венеційську карнавальну атмосферу, і ті ж дірки від пострілів, що й на вітрилах. Ірреальність, фантазія, естетичні пастельні тони й повітряні фактури поєдналися з тонким мереживом війни.

Особливою атмосферою спектакль наділяє музичне рішення, створене композиторкою та хормейстеркою Сусанною Карпенко. Епоху Середньовіччя передають традиційні інструменти країн Сходу, як-от арабський уд, а також скрипка, віолончель, фортепіано, колісна ліра, акордеон тощо. Музика у виставі не лише відповідальна за фон, вона начебто наповнює вітрила генералового корабля повітрям і передає шум моря.

У постанові я побачила історію про его Отелло, тобто Яго. Невдоволене его призводить до саморуйнації, а внутрішня міжусобиця — до суцільного краху. Зовнішньо ефірна казка на дві дії говорить, що невиправдана довірливість, легковажність, небажання перевірити інформацію й відсутність комунікації унеможливлюють свідоме розв'язання проблеми.