Бродвейський хіт у столичному театрі ім. Лесі Українки

У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Поромник», поставленої за п’єсою The Ferryman британського драматурга Джеза Баттерворта. Режисер – Кирило Кашліков, переклад з англійської здійснив Денис Дорошевський. Однією з фішок розкрутки вистави стало ім'я Станіслава Боклана, який повернувся на театральну сцену після перерви. Спойлер: у виставі його персонаж – з інтелегентським обличчям, але це не точно. А взагалі на сцені задіяно понад сорок акторів. 

І витримка – це про справжній марафон, де кожен герой, кожна сцена і навіть кожна пауза працюють на побудову складної й багатошарової історії, яка є емпатичною і для нашого суспільства.

Вперше цей матеріал показали в 2017-му на малій сцені Royal Court Theatre. Згодом тріумфально дебютував на нью-йоркському Бродвеї. А вистава за п'єсою отримала престижні театральні нагороди, серед яких премія Лоуренса Олів'є у Великій Британії та премія «Тоні» у США, як найкраща п'єса.

Події у творі розгортаються на тлі довготривалої запеклої боротьби Ірландії за незалежність. Драматург спирається на особистий досвід його дружини Лори Доннеллі, чий дядько був убитий ІРА в січні 1981 року. Незважаючи на чутки про те, що його бачили, його тіло було випадково знайдено в болоті по той бік кордону в травні 1984 року. 

У п'єсі тіло давно зниклого чоловіка Кейтлін, Шеймуса Карні, знаходять у чудовому стані в болоті по той бік кордону в Ко-Лауті з кульовим отвором у черепі.

Тут важливо розуміти контекст. Ірландська республіканська армія (ІРА) – воєнізовані рухи XX–XXI століть, які боролися за незалежність Ірландії від Великої Британії. Вона була заснована у 1917 році і діяла як збройні сили під час війни за незалежність (1919–1921). Після англо-ірландського договору 1921 року розкололася на прихильників і противників угоди. До 1949 року Ірландія стала незалежною, але Північна Ірландія залишилась у складі Великої Британії. ІРА розпочала боротьбу за об’єднання острова, використовуючи тактику міської герильї та терактів, що поклало початок періоду Смути. Власне, про цей період йде мова у п'єсі.

Складна природа громадської лояльності в часи жорстоких політичних конфліктів є зерном «Поромника». Події розгортаються довкола Квіна Карні – колишнього бійця Ірландської республіканської армії, який намагається залишити своє минуле позаду. Десять років тому він вирішив припинити боротьбу й оселився на фермі, присвятивши себе мирному життю та підготовці до збору врожаю разом із сім’єю. Але минуле, яке Квін так старанно намагався поховати, дає про себе знати, перевертаючи його життя з ніг на голову. Новина про загадкову знахідку в болоті породжує хвилю потрясінь у родині, але Джез Баттерворт уникає типових трюків детективного жанру, пропонуючи глибший погляд на травму та спадок насильства.

На сцені розгортається сімейна сага, дія якої відбувається в будинку Карні – з умовно спаленим дахом, хрестами-брусами по обидва боки та гнітючою атмосферою, яка ніби ув’язнює родину в межах їхнього прихистку. Освітлення майстерно підкреслює контрасти: від яскравого світла, яке дозволяє розгледіти побутові деталі, до тьмяного, майже примарного, ніби герої знаходяться не в реальному будинку, а в схованці, ізольованій від зовнішнього світу. Ця гра світла і тіней виводить глядача за межі видимого – у потаємний, інтимний світ сімейного кола, захищеного від зовнішньої диктатури.

Квін Карні у виконанні Олександра Кобзара – це уособлення мужності та моральної стійкості. Його вибір зрозумілий і простий: залишитися в родинному колі та відмовитися від ультиматумів вожака ІРА – Малдуна, якого на сцені втілює Станіслав Боклан. Першою ж реплікою на сцені: «Ви знаєте, хто я?» герой Боклана одразу привертає увагу та викликає вибух оплесків у залі. Його постать не просто загрозлива, а багатошарова – Малдун символізує як глобальне зло, так і приховану спокусу влади й насилля.

Режисер Кирило Кашліков на початку вистави дає глядачу можливість стати «невидимими гостями» в домі Карні. Побутові деталі, танці, предмети інтер’єру, навіть дрібниці на костюмах – усе це створює враження повного занурення в їхній світ. Почорнілі дошки та гра світла і тіні кристалізують головну ідею: справжнє людське щастя – це не святкові вечері чи зовнішній успіх, а єдність і гармонія в родині, яка бореться за право залишатися собою у світі, що дедалі більше поглинається насиллям.

Навіть такі елементи, як живі тваринки: кролик чи гуска на сцені, тут не для розваги. Можна сприймати це метафорично, як чесні цінності Квіна Карні та його близьких: зв’язок із землею, прості радощі життя, які різко контрастують із загрозою, яку несе Малдун. Відтермінування розмови про знайдене тіло чоловіка Кейтлін виглядає як спроба зберегти останній острівець духовної опори, без якої неможливо протистояти диктаторській загрозі.

Запрошення Станіслава Боклана на роль Малдуна стало сильним ходом не лише з точки зору маркетингу, але й для підсилення вистави. Його гра додає персонажу глибини: це не просто головний «лиходій», а символ прихованого зла, яке загрожує кожному. Водночас режисер уникає прямолінійності – паралелі між методами Малдуна і моральними дилемами Квіна підштовхують до філософських роздумів. Життя, яке можна віддати за нечітку ідею справедливості, чи життя, яке можна зберегти, намагаючись знайти кривавий, але компромісний шлях співіснування?

Одна з найсильніших сцен – це момент, коли Малдун бере на руки немовля. Він дивиться на дитину з ніжністю, яка здається моторошною, ніби сам диявол милується чистою душею, готуючись до спокуси. Ця сцена вражає емоційною силою та глибокою символікою: боротьба між злом і невинністю стає не тільки зовнішнім конфліктом, а й боротьбою всередині кожного з нас.

А самого Поромника ви на сцені не побачите. The Ferryman виростає з давньої ірландської міфології, де Поромник – це психопомп, надприродна істота, яка збирає душі померлих і проводить їх у потойбіччя. У виставі він перетворюється на символ, індикатор суспільства, що живе в постійному балансуванні між крайнощами: родина чи патріотизм, кохання чи обов’язок, гармонія чи хаос.

Жіночі акторські роботи – символічно акцентні, виважено ніжні, навіть інколи з перчинкою самоіронії. Зокрема, Олена Сілантьєва у ролі Кейтлін втілює образ закоханої, мудрої та врівноваженої жінки, яка випромінює внутрішню силу. Її героїня здається тією невидимою ниткою, що тримає родину разом, навіть коли навколо панує хаос.

А ось Ксенія Ніколаєва в ролі тітки Меггі – це вже інша історія. Вона небагатослівна, але дуже харизматична, навіть «у сплячому режимі». Коли вона розповідає про своє минуле, драматичну історію кохання, а діти з захопленням слухають, то цей ностальгічний настрій ніби тихо «розливається» у просторі, фокусуючись на важливості жити тут і зараз, в моменті. Її героїня мов невидима нитка, що тримає родину разом, навіть коли навколо панує хаос.

Вистава триває понад чотири години – час, що може здатися викликом. Але кожна хвилина виправдана. Це подорож, яка настільки насичена змістом і деталями, що одного перегляду, ймовірно, буде замало.

Кому сподобається вистава: тим, хто розуміє і отримує насолоду від епічного театру і хто воліє споглядати його поступову трансформацію.

Кому не сподобається: тим, хто вважає, що 4 г 20 хв – забагато для вистави; не знає історичного контексту вистави.