«Поромник» у Театрі Лесі Українки: останні жнива родини Карні

«Поромник» – третя вистава режисера Кирила Кашлікова з «ірландського циклу» у Театрі Лесі Українки, услід за «Калікою з острова Інішмаан» та «Перекладами». Гучна прем’єра відбулася напередодні Різдва 2024-го, хоча мала відбутися ще 2022 року. Це напружена, щоб не сказати важка, соціальна драма. Можливо, флер містичності, що виникає завдяки відсиланню до міфології, до «поромника» (човняра, перевізника) Харона, тут навіть заважає – уводить глядача у понадвічне, намагається прикрасити метафізичними віньєтками біль людей з плоті й крові. Цього перевізника якось непереконливо введено у п’єсу устами дядька головного героя, який цитує «Енеїду» Вергілія, – сцену, де на березі Стіксу стоять душі людей, котрих не було поховано у землю. Марно вони чекають човен: Харон невпокоєних на борт не бере.

П’єса «Поромник» («The Ferryman») англійського сценариста, режисера і продюсера Джеза Баттерворта вперше була представлена 2017 року в Лондоні, на сцені Jerwood Theatre Upstairs у The Royal Court, і незабаром перенесена до Gielgud Theatre. Підкреслімо: ірландську драму написав англієць (хоч і з ірландськими католиками у предках), прем’єра відбулася у столиці Британії. «Wow!» – виникає перша думка, це дуже круто, дуже толерантно – слухати, як на лондонській сцені ірландці криють окупантів-англійців останніми словами. Але справа тут складніша і не варто випускати з уваги те, що Баттерворт як англієць стосовно проблематики п’єси знаходиться у зовнішній, дистанційованій позиції.

Після прем’єри Баттерворта запитали, чому він, ніколи публічно не висловившись щодо ірландського питання, аж раптом написав ірландську п’єсу, на що автор напівжартома відповів: ця п’єса настільки ж ірландська, наскільки «Макбет» – шотландська, тобто це англійська п’єса, яка дуже цікавиться Ірландією. Патрік Лонерган, ірландський театрознавець і педагог, проаналізувавши історію створення «Поромника», заперечує, що це «ірландська п’єса» у прямому сенсі, хоча Баттерворт таки знаходився під впливом ірландської драматургії (ірландських тропів та алюзій). Інший критик, Шон О’Хаган, перераховує стереотипи «ірландськості»: невпинне пияцтво, згадки про фей, ірландські танці, хитромудрий священник, тітоньки-діви.

Лонерган бідкається, що закладену у п’єсі культурну взаємодію між Ірландією та Англією не помітили. Втім, критики, а за ними й глядачі дуже високо оцінили виставу, її навіть продовжили на другий сезон(!), потім показували на Бродвеї, вона отримала кілька премій, серед яких – престижна театральна премія Лоуренса Олів’є. Режисера-постановника Сема Мендеса хвалили за поетичність, якою він оповів болісну натуралістичність цієї історії. Не один «Поромник» тоді представляв ірландську тему у Лондоні, були й інші постановки, зокрема, 2018 року Royal National Theatre поновив виставу «Translations» («Переклади») за п’єсою Браяна Фріла. І, до речі, в іншій п’єсі Фріла, «Wonderful Tennessee», також є мотив перевізника, отак все закручено.

 

 

…Якщо хтось у темні дні шукає виставу для відпочинку, для розради – вам не на «Поромника». Готуйтеся до дуже серйозної душевної роботи, до важких переживань, та й навіть роботи фізичної: вистава з двома антрактами триває майже 4,5 години, можна відсидіти ноги й зголодніти. Північна Ірландія, місцевість Арма, сільська глибинка, 1981 рік. На сцені – незмінна декорація, вітальня (вона ж кухня, їдальня та передпокій) великого дому, де живе фермерська родина Карні: Квін, його дружина Мері та їхні семеро дітей, його тітки Меґґі й Патрісія-Пет, дядько Патрік-Пет, – а також невістка Квіна Кейтлін із чотирнадцятирічним сином Ойсіном. А ще на фермі живе англієць, який багато років тому приблудився до Карні, – трохи несповна розуму, помічник у всіх селянських справах. Квін Карні вирощує збіжжя на експорт: британці його не хочуть, надто вологий в Армі клімат, а «польські свині самі себе не нагодують» (sic!).

 

 

Кейтлін – солом’яна вдова, прийшла жити до Квіна після того, як десять років тому її чоловік, брат Квіна, зник, наче кудись поїхав, покинувши молоду дружину. Зав’язка п’єси – знайдення у торф’яному болоті на кордоні тіла молодої людини з простріленою головою, у якому опізнають чоловіка Кейтлін. П’єса базується на реальній історії, яка сталася у родині партнерки Баттерворта, ірландської актриси Лори Доннелі, першої виконавиці ролі Кейтлін Карні у «Поромнику». Там був свій «зниклий» – дядько Лори, викрадений і вбитий Ірландською республіканською армією 1981 року і за три роки знайдений у торф’яниках. Родину Доннелі, так само як і родину Карні, ІРА містифікувала – за допомогою фальшивих листів і свідоцтв створювала ілюзію, що людина жива, просто втекла від рідних. Баттерворт і Доннелі навіть побували на двох похоронах тих, кого раптово знайшли через десятки років, – вже сиві люди ховали друзів своєї юності.

 

У п’єсі керівник ІРА Малдун, переймаючись репутацією організації, підсилає до Карні священника, який має налаштувати Квіна на відмову від будь-яких претензій та тихе закінчення цієї давньої історії… Від першої звістки до розв’язки проходить ледве півтори доби. Дім прокидається і засинає, бігають діти, які погано піддаються підрахунку, дзвенять тарілки та пляшки, накривається і прибирається стіл, тече з крана вода, втікає, знаходиться й ріжеться гусак (безвинна жертва, що заримується у фіналі), звучать шматочки родинних історій, вимальовуються характери…

 

 

На думку вже згаданого театрознавця Лонергана, Баттерворт показав, до яких трагічних наслідків може привести «повторення родинних історій і традицій протягом кількох поколінь», – конфлікт у Північній Ірландії, так звана «Смута» (The Troubles) не вщухав, провокуючи, зокрема, «дисфункції окремої людини чи сім’ї». За повторення родинних історій передовсім відповідає тітка Пет – непохитна республіканка, яка твердо знає, що англійці є споконвічними ворогами ірландців. Пет зберігає пістолет свого брата, що загинув юним багато років тому під час чергового ірландського протесту. Все, що говорить Пет про окупантів, є актуальним для сьогоднішніх нас, серця Пет і глядачів стукають в унісон, жар заливає щоки: ниці, хижі окупанти, смерть їм!

 

 

Але не така проста ця п’єса і не впусту Лонерган говорить про дисфункції. Фанатизм Пет для її родини – звичний, її гасла, її гнів давно стали формулами і якось навіть корелюють з дурним характером. Старші Карні, здається, воліли б просто жити й працювати на своїй землі, а не палати ненавистю, знову і знову згадуючи образи. Можливо, так і було б, якби у тюрмі Мейз неподалік Белфаста 1981 року не голодували ірландські в’язні й не вмирали просто «по ходу п’єси». І якби не зник чоловік Кейтлін.

Страшна знахідка у болоті завершує те мирне сільське життя, яке так ретельно вибудовується на сцені чи не половину вистави. Останньою світлою подією є ірландський танець (хай навіть і стереотип!), такий милий, наївний, простецький, що його всі танцюють після збору врожаю та святкового обіду («жнива – це дихання, життя і дух, і надія», говорить дядько Пет). Під веселу музику наростає тривога – після жнив Кейтлін хоче повідомити родину про знахідку.

 

 

Життя зі страшним тріском розколюється, привиди минулого заходять у цей теплий дім. Терези, одну шальку яких спочатку впевнено перевішувала тітка Пет як уособлення священної боротьби за свободу, починають хитатися, і десь так в останній третині вистави настає розгубленість, ти взагалі перестаєш розуміти, за кого треба вболівати: за того, хто готовий йти до кінця, щоб звільнити свою землю, або за того, хто каже «достатньо крові». Чи можуть насильство, терор, вибухи й убивства (а з 3500 офіційних загиблих під час «Смути» половина – мирні люди, які йшли вулицями або сиділи в барах) бути гідними інструментами боротьби проти фізичної, культурної та релігійної окупації? Чи виправдовує мета засоби? ІРА – народні месники чи загнані у кут фанатики, які здатні на будь-що? Нарешті, чи може окрема людина вирватися з цього страшного кола, забути те, що забути неможливо? Хіба не Квін Карні колись готовий був віддати вогню свого первістка заради свободи Ірландії? «Немає хороших чи поганих хлопців, – казав про «Поромника» режисер Сем Мендес, – це лише відтінки сірого». Отакої!

 

 

1998 року Белфастську угоду, яка мала врегулювати конфлікт, підтримали на референдумі не тільки 94 відсотки жителів Республіки Ірландії, а й 71 відсоток жителів Північної Ірландії. Втім, остаточного врегулювання немає досі, процес триває. «Поромник» – одна з можливостей осмислення довгого протистояння через концепти суспільної та індивідуальної травми, через дослідження колективної психології: співучасті, спротиву, мовчання, змови, страху, втоми, пам’яті… Але як українці стали надзвичайно чутливими до будь-яких (особливо зовнішніх) спроб інтерпретації стосунків з Росією, так й ірландці ставляться до стосунків з Англією з особливою вразливістю. Той же критик Шон О’Хаган під час тріумфу «Поромника» 2017 року писав: «Це п’єса, яка розкривала більше про ставлення англійців до Ірландії, ніж про Північну Ірландію. … Мені було некомфортно від бурхливого сміху, який вітав кожне лайливе слово, вимовлене дітьми-персонажами, від веселощів, які виникали щоразу, коли дядько відкривав свою пляшку Bushmills або дівчина використовувала слово “ride” як скорочення для сексу. … Я не міг не думати, що це звучало в основному для англійської аудиторії середнього класу, яка радше підтверджує свої культурні стереотипи, аніж ставить їх під сумнів».

Вибачте за розлогі цитування, і досить про ці тонкощі англійської інтерпретації та ірландської рецепції. Попри все сказане, не був би «Поромник» таким значним, таким сильним, якби транслював лише політичну ідею. Лора Доннелі називала його передовсім сімейною історією і можливістю висловитися, дати голос тим, хто мовчав.

П’єсу дуже прикрашає любовний трикутник, вона багатоголоса і складна, місцями смішна, у ній чимало ниточок, за які цікаво тягнути, й вона дійсно є сагою, хоча, як вже було сказано, події безпосередньо у виставі відбуваються впродовж короткого часу. Образ дому, начебто міцного, наповненого побутовими деталями, але з дірявим, немовби вигорілим дахом (сценографія та костюми Олени Дробної), дозволяє відчути, як маленьке людське життя з печальним свистом вилітає у холодний Космос.

 

 

Трагічний фінал (який О’Хаган саркастично назвав «тарантінівським») не залишає надії, – тому й сказано, що це вистава не для розваги, – але наповнює душу чимось високим, піднесеним. Ці сильні почуття підтримує мовчазна, статична мізансцена, яка відділяє «тіло» вистави від виходу акторів на поклін. Перед тим, як почати посміхатися, дуркувати, приймати квіти, немовби говорячи: «Ну, милий глядачу, годі плакати, це ж тільки гра», – актори довго дивляться в зал, ірландці дивляться на українців.