Переклади

"Для мене ця історія – про людей, котрі живуть в епоху глобальних змін. Історія про те, як ці зміни впливають на долю кожної конкретної людини і на життя суспільства загалом. Про вибір, про людську гідність, про кохання. І про межу, переступивши яку, ти втрачаєш себе…"

Кирило Кашліков

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», – ці пророчі слова Ліни Костенко могли б стати епіграфом до цієї п’єси. Адже її герої – ірландці – 800 років були невільниками Британської імперії. Вісім століть колонізований народ боровся за свободу та незалежність… Лише 2005-го усіх держслужбовців країни зобов’язали використовувати ірландську у діловому листуванні, а на карти, атласи і дорожні знаки повернулися споконвічні географічні назви.

Але п’єса Браяна Фріла не про те, як чудово усе закінчилося. Вона – про початок і довгий, систематичний процес нищення, вбивання мови, самосвідомості, самоідентичності нації…

До маленького доволі консервативного селища, що міцно тримається свого коріння, прибувають солдати-колоністи, «чудові колоніальні службовці». «Ми не надто грубо вдерлися у ваше життя?»... Їхнє завдання – насаджувати англійську: «перекладати стару архаїчну мову, якої ви тут вперто тримаєтесь, на хорошу королівську англійську» та «адаптувати» ірландські назви сіл і містечок під свої – імперські – потреби.

Скажете, яка то біда, що Бун на Хауен стане Бернфутом, а Друмь Дуф – Друмдофом? Проте дуже скоро виявиться, що «створення нової карти» з пропагандистської на загальнолюдську перекладається як «щось схоже на виселення», а «інспектування території» – «довбана воєнна операція»…

І поступово складнощі перекладу поставлять героїв перед нелегким моральним вибором: зректися – буквально – свого власного імені, або ж зрозуміти, що «кожне ім'я – прекрасна формула із власним корінням», що «чужа серцевина залишиться завжди герметичною» і чужинцю її повік не розкодувати...

У виставі використовується штучний дим та лунають гучні звуки та постріли.