Таємниця Майстра

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки активно пропагує сучасну українську драматургію. Нещодавно режисер Дмитро Морозов поставив тут вистави «Молитва за Елвіса» та «Майстер» за п’єсами молодої, але вже досить відомої драматургині Марини Смілянець. Сьогодні наша розмова про «Майстра».

За сюжетом режисер-початківець приїздить до села, де відлюдником живе відомий у минулому актор, що остаточно порвав з мистецтвом. Мета хлопця — вмовити Майстра зніматися у своєму фільмі. Тут на молодого режисера чекає багато несподіванок…

— До тієї творчості, якою я займалась до повномасштабної війни з Росією я не повернулася і вже не повернуся, — зізналася Марина Смілянець. — Кардинально змінилося і ставлення до того, що я пишу, і посилилось почуття відповідальності за написане. Зараз «слово — це зброя» з якою треба бути і обережним, усвідомлювати його силу, а головне використовувати в боротьбі за перемогу. Зараз мені важко писати чисто художні твори. Раніше можна було взятись за якусь мелодраму чи комедію, хоча власне це були завжди трагедійно-комедійні твори. А під час війни почала більше документувати побачене. Переконана, що якщо драматург хоче якимось чином вплинути на ситуацію, то він має її фіксувати та документувати.

Перше, що створила під час широкомасштабної війни з Росією — у співавторстві з драматургинею Людмилою Тимошенко (за її ідеєю) написали п’єсу-казку для дітей «Коти-біженці». Це казка-терапія, яка має підтримати маленького глядача і дати відповіді на хвилюючі сьогодні питання. Далі була п’єса «Борщ», написана на основі моїх інтерв’ю з людьми, що були два місяці в окупації під Києвом. Тут є і художня складова, але основа саме документальна. П’єса вже перекладена чотирма мовами — англійською, італійською, німецькою та болгарською.

За час війни відбулося досить багато постановок за моїми творами у театрах Києва, Миколаєва, Чернівців, а також за кордоном. Наскільки я знаю, режисер Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Дмитро Морозов ще кілька років тому обрав для постановки мою п’єсу «Майстер», але якось не складалося.

Вже під час війни у театрі почали проводити читки сучасної української драматургії «Ми з України». Дмитро обрав для них мої п’єси «Молитва за Елвіса» та «Майстер». Читки вийшли досить якісні, мали відгук серед глядачів. Вирішили залишити їх у репертуарі. До речі, саме коли художнім керівником театру став Кирило Кашліков, значно змінилася репертуарна політика. Тут почала з’являтися сучасна українська драматургія.

П’єса «Майстер» була написана приблизно сім років тому. Потім її довго допрацьовувала. Писала про те, що мене хвилювало в той період дорослішання. Це були мої роздуми щодо мистецтва, яким воно має бути. Про що я як митець маю писати, про що маю говорити. Це були мої особисті переживання і пошук. Тоді навчалася у Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, мріяла бути кінорежисеркою, шукала відповіді на питання, що хвилювали, боролося із сумнівами. Так народилася ця історія.

Під час роботи над виставою Дмитро Морозов вніс деякі зміни до тексту. У своїй п’єсі я цитувала Фелліні, Пітера Брука, інших західних кінорежисерів. А Дмитро вирішив додати до тексту уривки зі щоденника Олександра Довженка. Вийшло досить влучно, за що я йому вдячна. Багато що додав і виконавець головної ролі Олег Замятін. Він надзвичайно тонко відчуває свого героя. В його роботі завжди є доля імпровізації. Все що додає Олег Семенович — живе і правдиве.

Думаю, що порушені у моїй п’єсі питання залишаються актуальними сьогодні і надалі будуть актуальними для людей, які займаються мистецтвом.

Роботу над виставою повністю довірила Дмитру Морозову. Я завжди довіряю режисерам і намагаюсь їх не обмежувати. Може інколи і даремно. Тож виставу я побачила лише на прем’єрі. Складно говорити про те, до чого ти маєш відношення. Але в принципі я задоволена постановкою, бажала своїй п’єсі такої долі. У виставі грають талановиті актори, всім їм віриш, співчуваєш. Всіх їх хочеться обійняти.

І, звичайно ж, виконавець головної ролі Олег Замятін. Було надважливо, хто гратиме роль Майстра. Вважаю, що цей персонаж глибокий і цікавий, можна сказати «зі своїми тарганами в голові». Людина, яка вміє іронізувати над собою і над світом, з хорошим почуттям гумору. І при цьому, звичайно ж, талановита. Після перегляду вистави мені складно уявити, хто б сьогодні з українських акторів міг би впоратися з цим завданням краще.

Інколи у моїх п’єсах дійовими особами виступають не тільки люди, але й тварини. Приміром, у «Собачій будці» яка йде в Театрі на Михайлівській під назвою «Методи виховання малих засранців» (режисерка Лариси Семирозуменко) це Собака, а в «Майстрі» — Кіт. Завжди це не просто тварини. За ними приховані або певні символи, або людські долі. У «Собачій будці» пес Кубік — це образ батька персонажів, образ їхнього дому. До речі, Олег Замятін висловив думку, що образ кішки у «Майстрі» — це може бути душа його дружини. Мені ця думка сподобалася. Але ми не обмежуємось одним визначенням, впевнена, що кожен глядач побачить щось своє.

Наразі маю проєкти за кордоном. Це важливий досвід. Всі вони пов’язані з темою війни в Україні. Потрібно постійно нагадувати нашим колегам на заході про те, що сьогодні відбувається в нашій країні. У травні у місті Штутгарт (Німеччина) має бути прем’єра проєкту «Місто Х. Фрагменти війни», над яким ми також працювали у співавторські з Людмилою Тимошенко. Розповідаємо про те, що відбулося в Україні за останній рік. Також у багатьох містах плануються читки моєї п’єси «Борщ».

Нині я працюю паралельно в Україні і Німеччині. Наразі це вимушена необхідність аби мати змогу підтримувати близьких в Україні. Але вже восени планую повернутися до Києва, аби знову займатися творчістю в рідному Театрі на Михайлівській.

— У перші місяці війни, поки театр не працював, багато хто з нас так чи інакше організувалися в різні підрозділи тероборони, або ж ходили на нічні чергування та охорону будинків, — пригадав виконавець роль Майстра, народний артист України Олег Замятін. — Спілкуючись з людьми усвідомили, що у них має бути якась віддушина. Не можна весь час тримати натягнутим сухожилля душевних струн. Тому швидко зрозуміли, що треба повертатися до творчості. І саме театр є такою віддушиною, як острівець іншого життя. Зізнаюся, для нас, акторів, найбільше щастя, коли відіграємо виставу без повітряної тривоги. Якщо переривається, скажімо, вистава «Фальшива нота», в якій взагалі не можна робити пауз, то для нас це наче лезом по серцю. Але такі наші реалії і глядач це сприймає з розумінням.

Спершу театр починав працювати малими проєктами — читками. І п’єса «Майстер» була саме в цих читках. А коли зайшла мова про повернення вистав на велику сцену, то дійшли згоди з нашим очільником Кирилом Кашліковим, що це має бути саме «Фальшива нота». Спільним прагненням практично всього нашого колективу було перейти на українську мову і оновлена «Фальшива нова» заграла українською.

Якщо говорити про виставу «Майстер», то це моя перша нова акторська робота під час повномасштабної війни. Зіграти роль головного героя запропонував режисер Дмитро Морозов, який вже давно хотів поставити цю п’єсу. Дещо змінили у тексті. Авторка сприйняла наші доповнення і сказала, що підписується під кожним з них.

Наш театр сьогодні працює досить активно. Триває процес повернення вистав, які були раніше у репертуарі, тепер вже в перекладі українською. Паралельно йдуть репетиції нових постановок. Отож, репетиційний процес триває цілий день. Так сталося, що під час репетицій «Майстра» довелося перерватися, бо досить багато часу зайняла підготовка гастролей до Лондона, де ми мали показати вже згадану «Фальшиву ноту». Працювати в таких умовах не просто, та ми не скаржимося.

Щодо «Майстра», раніше в мене не було такої ролі. Грав людей іншого складу характеру і темпераменту. Образ Майстра одразу ж зацікавив. Звісно, до певної міри, ми граємо на сцені самих себе, створюємо образ на основі свого життєвого досвіду, починаємо культивувати якісь риси, можливо не притаманні нам, але все-рівно психофізика залишається наша. Можливо, я б так не повівся в житті, як мій герой (маю на увазі не лише цю роль), але це й є перевтілення.

Поруч зі мною у виставі грають молоді актори. Відчуваю певну відповідальність. Адже мушу показувати приклад, як це повинно бути. Маю на увазі ставлення до робити, професійність. У виставі грають мої студентки Анастасія Пісковець та Валерія Саакян. Звичайно, підказував їм як їхній вчитель, їхній майстер. Інші актори — Михайло Ганєв, Олександр Греков, Єлизавета Роєнко та Марія Агапітова лише нещодавно завершили навчання. Вони були в іншій майстерні, але на моїй кафедрі. Я їх бачив, з усіма знайомий. Їм так само щось підказував, робив зауваження, але при цьому не втручався у процес створення вистави.

Дмитро Морозов вже має досвід власних постановок, хоча частіше був другим режисером в інших виставах. Він дослуховувався до всіх моїх побажань, і сам запропонував багато речей, які пішли на користь справі. Дмитро людина професійна, вміє розбирати матеріал. Процес створення вистави певним чином подібний до створення сім’ї. Все йде не так просто. Під час роботи над «Майстром» виникали якісь суперечки, протиріччя, але вони не були фатальними чи руйнівними. Ми завжди виходили на позитивний результат.

Зіграли три прем'єрні вистави — кожного разу вона інша. Багато чого залежить від глядача та його реакції на певні моменти. Особисто я постійно аналізую свої ролі, щоразу намагаюся пробувати щось нове.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».